Розділ «Герман Брох Смерть Верґілія»

— Що-що?

Розмовляти було вже не варто; лишалося тільки одне: повторятися.

— Ти вершив своє діяння серед народу, і серед народу воно діянням стало; а я своє маю принести народові — принести не задля служіння діянню, а задля того, щоб пожинати визнання і лаври.

— Годі, Верґілію! — Цезар уже ледве стримувавсь від нетерплячки. — Якщо в публікації своєї поеми ти вбачаєш якусь власну вигоду, то віддай розпорядження, щоб «Енеїду» пустили у люди вже після твоєї смерти. Це — остання моя пропозиція.

— Шанолюбство поета зазвичай переживає і саму смерть.

— Як же бути?

— Творіння моє не повинне мене пережити.

— О громовержцю! Але чому, зрештою? Назви-таки, зрештою, справжню причину!

— Принести у жертву життя своє, як це зробив ти, я не зміг, тож мені доведеться принести у жертву свою «Енеїду»…. Вона має канути у забуття, а разом із нею і я.

— Це не пояснення, це просто безумство!

— Нечисте сумління… я хочу забути… забути усе… і щоб забули й мене… так треба, Авґусте…

— Оце-то звістка, оце-то радість для твоїх друзів! Верґілію, сумління твоє було б, далебі, чистіше, якби ти про своїх друзів згадував трохи душевніше, а не придумував оці забаганки, безглузді й зловмисні, бо насправді вони — не що інше, як безглузді й зловмисні відмовки.

— Спасенне, натхненне пізнанням діяння — воно ще попереду; заради нього, заради клятви йому це має статися… Спасіння у клятві, Авґусте… для всіх… для мене…

— Ох, знов ти своєї, знов про спасіння… Якщо ти це зробиш, твій Спаситель однаково ані на день раніше не явиться, зате нас ти усіх пограбуєш, свій народ пограбуєш, і ти називаєш оце спасінням?! Безумство це, просто безумство!

— Безумство — це істина, пізнання позбавлена; а йдеться про істину, натхненну пізнанням… Лиш у її реальності немає безумства.

— Виходить, є два різновиди істини? Та, що пізнання несе, — для тебе, а та, що пізнання позбавлена, — для мене? На твою думку, я говорю, як безумець? Чи не це ти бажаєш сказати? То так і скажи!

— Я маю знищити те, в чому немає пізнання… там — зло… там — темниця… там немає свободи… наша жертва слугує свободі… це — наш найвищий обов’язок… те, що пізнання позбавлене, хай поступиться місцем пізнанню… лише так, далебі, я прислужуся усім нам і спасінню народу… закон істини… пробудитися від дрімоти!

Квапний, поривчастий крок — і Цезар уже біля ложа.

— Верґілію…

— Слухаю, Авґусте.