Розділ «Герман Брох Смерть Верґілія»

— Земні щонайвищі вершини… А до неземного мені, отже, зась?

— Любий мій Авґусте, пригадай краще вірша, що його на твою честь написав сам Горацій.

— Вірша? Якого?

— «Юпітер — вірим, чуючи грім його, —

На небі править. Тут — буде Авґуст наш

За бога сущого[4]…»

— Верґілію, ти не викручуйся; ти цитуєш написане сто років тому, до того ж написане не тобою, а ось свої власні думки ти приховуєш.

— Мої власні думки?

Авґуст був десь далеко-далеко; слова ніби пурхали то туди, то сюди, якось дивно витали, тільки містком вони вже не були.

Раб озвався: «Це не твій уже клопіт».

— Мої власні думки?

— Авжеж, саме їх я й хотів би почути — тільки без зайвих словес.

— Людина ти смертна, мій Авґусте, хоч серед живих і перша.

Гнівом зблиснули очі у Цезаря, вочевидь давши знати, що той сподівався на відповідь іншу.

— Я знаю, не бог я й не нове небесне світило, і дорікати мені цим не треба; я — громадянин держави, нашого Риму, й кимось іншим ніколи себе не вважав; але на моє запитання ти відповіді так і не дав.

— Спасіння, о Авґусте, завжди буває лише на землі, і спаситель — він завжди земний і смертний, яким, власне, і має бути; тільки голос його долинає з висот неземних, тільки голосу цьому він завдячує те, що може звертатись до того безсмертного, що є в людині і що прагне спасіння. Але ти своїм діянням вже підготовив ґрунт для такого божественного оновлення світу, і першим той голос почує саме світ, що належить тобі.

— То чом же тоді заперечуєш ти, що я просто покликаний до останнього кроку, який ще належить зробити? Чом заперечуєш ти, що творіння моє — а ти все ж визнаєш, що воно підготовило ґрунт, — покликане також принести доконечне спасіння світу? Чом же ти заперечуєш, що сам символ, який ти усе ж таки бачиш у моєму творінні, вже несе у собі реальність? Чом же ти заперечуєш, що я, хто своїм діянням все ж заклав підмурівок творіння, не здатний на діяння, натхненні пізнанням?

— Я цього не заперечую, Октавіане; ти — символ бога і символ народу римського. Ти ніколи не став би до цього покликаним, якби символ, що його ти становиш, не мав іще й рис свого праобразу. Саме в тобі, не в комусь іншому, колись визріє діяння, натхненне пізнанням. Просто поки що час не настав іще.

— Як на мене, Верґілію, то надто вже вільно ти обходишся з часом — щоправда, тоді лишень, коли йдеться про мене; самому собі й власним планам ти покладаєш терміни значно коротші… Ліпше скажи про спасіння усе напрямець, щоб я за це діло й не брався.

Цезар хотів, щоб слова ці пролунати як жарт, але в його голосі й далі вчувалися гнів і обурення.