Розділ «Герман Брох Смерть Верґілія»

— Так, Цезаре.

— І коли ж воно станеться, оте твоє диво? Коли має початись отой перехід до істинної реальности? Коли?

Вимогливо й гнівно, вже аж войовниче дивилось на нього вродливе обличчя.

Коли, о боги?! Коли ж, о коли?! Коли час настане отого творіння, не скутого формою, не залежного від випадковости? Усе це в руках невідомого Бога, що стоїть на сторожі клятв. А тим часом земля перестала хитатися, спокійно собі линув човник, і хоч знов сперло дух у легенях, у горлі й у носі, але дихало серце, і серце знало, що в ньому довічно не згасне подих душі його — ледве відчутний, навіть не подих, а ніби весняний легіт, однак такий дужий, що, здавалося, вихором зараз промчить понад світом і позмітає усе, навіть гори. Коли ж, о коли? Десь дихав той, хто звершити це мав, десь він жив уже й дихав, хоч іще й не народжений; колись було творення, колись воно буде, станеться диво, від випадковости вільне. Мерхнуло світло, і посеред нього, у далині предалекій-далекій, десь на сході знов постала зоря.

— Колись прийде той, хто знов стане ціллю пізнання; в бутті його світ порятунок дістане — задля пізнання.

— Я б хотів, щоби ти зосередивсь на завданнях земніших; бо ти ставиш завдання якісь неземні, а для них і життя мого всього не вистачить.

— Це — завдання Спасителя.

— Але ж ти їх поклав на мене… Чи я помиляюсь?

— Спаситель долає смерть, і ти нам явився, долаючи смерть, бо приніс людям мир.

— Це — не відповідь, бо мир я дав тільки земний, по-земному я мусив його влаштувати, земна його суть… Ти гадаєш, либонь, що завдання мені до снаги лиш земні?

— У синові того, кого прирівняли до Бога, люди тепер уже бачать свого рятувальника, що визволить їх від напастей.

— Так кажуть люди, так каже народ… Але що скажеш ти, мій Верґілію?

— Років двадцять тому, вже тоді, як я приступав до «Георгіків», а ти ще ходив юнаком, — вже тоді я побачив твій образ у колі небесних світил. Адже ти уособлюєш зміну часів.

— І як ти тоді писав?

— «Чи як новітня зоря в місяцях повільних заблиснеш,

Де ще є місце між Ерігоною й клешнями Рака

(Он палахкий Скорпіон уже тягнеться: місце для тебе

Сам же належне дає — чимало простору неба)».

— Гаразд, це ти написав років двадцять тому… А тепер?

— Тебе зачинали тоді, як у небі стояв Козеріг; саме його, що зі скель неприступних до земних щонайвищих вершин поривається, — саме його ти обрав своїм знаком.