Розділ «Герман Брох Смерть Верґілія»

— Не треба нічого творити, Верґілію, заново; треба лише підновляти все те, що споконвік існувало і досі існує незалежно від часу, хай навіть іноді, як, до прикладу, нині, сенс його, може, і важко збагнути; людина лишається завжди тим самим створінням, і такі самі, нітрохи незмінні лишаються в неї, мабуть, і основи пізнання, про які ти оце раз у раз тут нагадуєш, — атож, основи лишаються настільки незмінними, що, на втіху тобі, спокійнісінько можуть — і мають право — всякчас визначати пізнання. У самій суті ніщо не міняється, ніщо не мінялось і не може змінитися.

— Ох, Авґусте, колись навколо смертного стояли, пізнаючи і пізнані, боги.

— Чи не на часи Есхіла ти натякаєш, Верґілію?

— І на них теж.

— Боги на зникли, і слова твої, далебі, — якнайкраще підтвердження тому, про що я казав; що правда, то правда, мій друже; і якраз через те, що колись олімпійці царювали незаперечно і неподільно, — якраз через те ми повинні вернутись до цієї батьківської віри, щоб мистецтво і філософія віднайшли ті основи пізнання, на яких споконвіку стояв наш народ і які саме тому — єдино істинні.

Все нові розмови, все нові запитання… Відповідати на них — уже просто нестерпний тягар.

— Батьківська віра… Тоді замість пізнання ще не постала безодня невігластва…

— Її вже подолано.

— Так, подолано, однак завдяки лише тому, що прийшов ти. А ось тоді, у часи наших предків, потреби будити віру взагалі не було, бо віра жила, вона водночас і всередині, і зовні становила єдине ціле з людським життям.

— Так само живе вона й нині, Верґілію, і боги як живі, як живісінькі населяють твою «Енеїду».

— В «Енеїду» вони прийшли ззовні; мені довелось відшукати їх у далекій-далекій минувшині.

— Ти богів відшукав біля їхніх джерел, там, де основи пізнання їхнього; ти раз і назавжди знову подарував своєму народові їхню реальність, реальність істинного пізнання божеств; Верґілію, твої образи — це жива, це найживіша реальність, реальність твого народу!

У словах цих бриніла спокуса й обіцянка успіху, здавалося навіть, що Цезар казав їх переконано й щиро. Одначе були це звичайні пусті словеса, тим більше, що Цезар, поему розхвалюючи, по суті, захищав тільки власне творіння. Та, може, якраз через це він і відмовиться зрештою від «Енеїди»?

— Ох, Цезаре, я вже казав: мої образи — це лише те, що лежить на поверхні.

— Вони тебе не задовольняють, бо ти вимагаєш від них, щоб вони смерть пізнали і смерть подолали, — вимагаєш того, на що тут, у земному бутті, ніхто не спроможний… У тебе такі самі надмірні вимоги і до мого творіння.

— Мої образи не задовольняють мене, тому що…

— Що, затнувся, Верґілію?.. Розумієш-бо й сам, що рації ти не маєш.

— Час, мій Авґусте… Ми якимсь загадковим чином залежимо всі від часу, якимсь загадковим чином він спливає й спливає… цей порожній потік… він тече на поверхні, і нам навіть не втямки, ні куди він тече, ні який він завглибшки… Та колись все одно він замкнеться в кільце.

— Тоді чом же ти стверджуєш, немовби мистецтво не потрапляє у русло часу? Чи не віщун наворожив тобі це на тельбухах офірних тварин? Усе це безглуздя, Верґілію! Ніяких загадок у часу немає, в ньому немає нічого такого, що можна було б розгадати на кишках чи на печінці.

Яку ж, справді, загадку приховує час? Порожнем плине порожній потік до своєї мети — до смерти, і якщо залишити його без мети, то щезне й він сам, і час. Чому, позбуваючись смерти, позбуваємось також і часу? Немов уві сні, все зв’язалось водно, і, немов з того сну, долинув голос: