Розділ «АМАЗОНІЯ»

Наступні дні й тижні були заповнені для них тяжкою роботою. Опитування барбадосців та «розумників» відкривало все нові й нові жахіття, які вражали уяву. Роджер відчував, що сили покидають його. Оскільки вечорами його знову стала тіпати лихоманка, він боявся, що знову захворіє на болотяну пропасницю, і збільшив дозу хініну, який приймав перед сном. Боячись, що Армандо Норманд або начальник якоїсь іншої станції може знищити зошити із записами свідчень, він на всіх станціях — «Межиріччі», «Атенас», «Сур» і «Чоррері» — забирав ці папери із собою, не дозволяючи нікому доторкатися до них. Уночі він підкладав їх під ліжко або гамак, у який лягав спати, завжди тримаючи заряджений револьвер на відстані простягненої руки.

У «Чоррері», коли вони вже пакували валізи для повернення в Іквітос, Роджер одного дня побачив, як на майдан вийшли двадцятеро індіанців, що прибули сюди із села Найменес. Вони несли каучук. Носії були юнаками або чоловіками, крім одного хлопчика років десяти або дванадцяти, який ніс на голові «ковбасу» каучуку, більшу, аніж він сам. Роджер пройшов із ними до самих вагів, де Віктор Маседо приймав принесений каучук. «Ковбаса» хлопчика заважила двадцять чотири кілограми, а він, Омаріно, важив лише двадцять пять. Як він зміг пройти по сельві всі ці кілометри з такою вагою на голові? Попри шрами на спині, він мав очі жваві й веселі й часто всміхався. Роджер подарував йому бляшанку із супом і бляшанку із сардинами, які купив на складі. Відтоді Омаріно не відходив від нього. Він супроводжував його повсюди й був готовий виконати будь-яке його доручення. Одного дня Віктор Маседо сказав йому, показавши на хлопчика:

— Бачу, ви прихилилися до нього, сеньйоре Кейсмент. Чому б вам його не забрати? Він сирота. Я його вам дарую.

Потім Роджер подумав, що фраза «я його вам дарую», якою Віктор Маседо хотів йому догодити, сказала більше, аніж будь-яке інше свідчення: цей начальник міг подарувати будь-якого індіанця зі своїх володінь, бо носії та збирачі належали йому так само, як і дерева, будинки, рушниці й «ковбаси» каучуку. Він запитав у Хуана Тісона, чи існують якісь перешкоди проти того, щоб він забрав Омаріно із собою до Лондона — Товариство боротьби з рабством забере його під свою опіку й подбає про те, щоб дати йому освіту, — й Тісон не висунув ніякого заперечення.

Проте через кілька днів до Омаріно приєднався Аредомі, підліток із племені андуків. Він прибув до «Чоррери» зі станції «Сур», і наступного дня, коли Роджер купався в річці, він побачив голого хлопця, що хлюпався у воді разом з іншими аборигенами. То був дуже гарний юнак, із гармонійно розвиненим і гнучким тілом, яке рухалося з природною елегантністю. Роджер подумав, що Герберт Ворд зможе виліпити прегарну скульптуру з цього підлітка, який стане символом чоловіка з Амазонії, позбавленого каучукопромисловцями своєї землі, свого тіла і своєї краси. Він роздав бляшанки з консервами андукам, що там купалися. Аредомі вдячно поцілував йому руку. Він відчув досаду й разом із тим хвилювання. Хлопець пішов за ним до його оселі, схвильовано жестикулюючи та розмовляючи, проте Роджер не розумів, що він каже. Він покликав Фредеріка Бішопа, й той йому переклав:

— Він просить, щоб ви взяли його туди, куди поїдете. Обіцяє служити вам добре.

— Скажи йому, я не можу взяти його, бо я вже беру із собою Омаріно.

Але Аредомі не піддався умовлянням. Він нерухомо стовбичив біля хатини, в якій Роджер спав, і ходив за ним повсюди за кілька кроків із німим благанням в очах. Роджер вирішив порадитися з Комісією та з Хуаном Тісоном. Чи вони не будуть проти, якщо, крім Омаріно, він забере із собою й Аредомі? Можливо, два хлопчики додадуть переконливості його звіту: обоє вони мають шрами від канчуків. З другого боку, вони достатньо юні, щоб їм можна було дати освіту і включити їх у ту форму життя, в якій немає місця для рабства.

Напередодні відплиття «Ліберала» на станцію «Чоррера» прийшов Карлос Міранда, начальник станції «Сур». Він привів із собою сотню аборигенів, які принесли каучук, зібраний у тій місцевості за останні три місяці. То був чоловік гладкий, квадратний і дуже білий. Судячи з його манери розмовляти й поводитися, він, здавалося, одержав кращу освіту та виховання, ніж інші начальники. Безперечно, він походив із родини середнього класу. Але його послужний список не був менш кривавим, ніж у його колег. Роджер Кейсмент та інші члени Комісії одержали кілька свідчень про випадок зі старою бора. Кілька місяців тому одна жінка на станції «Сур», у нападі розпачу чи божевілля, почала криками закликати бора, щоб вони піднялися на боротьбу й не дозволяли більше ані принижувати себе, ані ставитися до себе, як до рабів. Її крики паралізували жахом індіанців, що оточували її. Розлючений, Карлос Міранда накинувся на неї з мачете, яке вихопив в одного зі своїх «хлопців», і зітнув їй голову. Вимахуючи головою жінки, яка обляпала його кров’ю, Міранда пояснив індіанцям, що таке станеться з усіма ними, якщо вони не виконуватимуть свою роботу й наслідуватимуть стару. Цей стинач голів був чоловіком простим і веселим, балакучим і невимушеним, який намагався сподобатися Роджерові та його колегам, розповідаючи їм жартівливі історії та анекдоти про екстравагантних і мальовничих персонажів, із якими він познайомився в Путумайо.

Коли в середу 16 листопада 1916 року Роджер Кейсмент піднявся на «Ліберал», припалений біля пристані «Чоррери» і готовий відійти курсом на Іквітос, він відкрив рота й набрав повні груди повітря. Його опанувало неймовірно приємне відчуття полегкості. Йому здавалося, що ця подорож очистить його тіло та його дух від гнітючої тривоги, яку досі йому не доводилося відчувати раніше навіть у найтяжчі хвилини його життя в Конго. Крім Омаріно та Аредомі, він перевозив на «Лібералі» двадцять вісім барбадосців, пятеро жінок, що були їхніми дружинами, та дітей Джона Брауна, Алена Дейвіса, Джеймса Mena, Дж. Даєла та Філіпа Берті Лоренса.

Те, що барбадосці повантажилися на корабель, стало результатом важких переговорів, наповнених інтригами, поступками, уточненнями з Хуаном Тісоном, Віктором Маседо, іншими членами Комісії й самими барбадосцями. Усі вони, перед тим як дати свідчення, вимагали гарантій, бо знали, що наражають себе на репресивні заходи з боку начальників, яких їхні свідчення могли відправити до в’язниці. Кейсмент пообіцяв вивезти їх живими з Путумайо сам-один і власними зусиллями.

Але в дні, які передували прибуттю «Ліберала» до «Чоррери», Компанія почала вживати заходів, щоб утримати в себе десятників із Барбадосу, запевняючи їх, що вони не стануть жертвами репресій і обіцяючи їм підвищення заробітної платні та кращі умови життя, аби тільки вони залишилися на своїх місцях. Віктор Маседо оголосив, що хоч би яким було їхнє рішення, Перуанська Амазонська компанія вирішила скоротити на двадцять п’ять відсотків їхній борг, який вони мали перед складом за купівлю ліків, одягу, інструментів, речей домашнього вжитку та харчових продуктів. Усі погодилися на цю пропозицію. І менш ніж за двадцять чотири години барбадосці оголосили Кейсментові, що вони з ним не поїдуть. Вони залишаться працювати на станціях. Роджер знав, що це означає: тиск та підкупи призведуть до того, що не встигне він від’їхати, як барбадосці відмовляться від своїх свідчень і звинуватять його в тому, що він їх вигадав або здобув погрозами. Він поговорив із Хуаном Тісоном. Той нагадав йому, що хоч його й вразило те, що відбувається в Путумайо, і він сповнений рішучості виправити ситуацію, він, проте, залишається одним із директорів Перуанської Амазонської компанії і не може й не повинен впливати на барбадосців і вмовляти їх, щоб вони поїхали з ним замість залишитися й працювати тут. Один із членів Комісії, Генрі Філґалд, підтримав Тісона, висунувши ті самі аргументи: він також працює в Лондоні із сеньйором Хуліо Араною і хоч вимагає здійснити глибокі реформи в методах роботи в Амазонії, але не може перетворитися на ліквідатора підприємства, на службі в якому він перебуває. Кейсмент мав таке відчуття, ніби світ обвалюється на нього.

Але, як ото буває у французьких романах-фейлетонах, де події зненацька стають із ніг на голову, вся ця панорама радикально змінилася, коли надвечір 12 грудня до «Чоррери» прибув «Ліберал». Він доставив листи й газети з Іквітоса та Ліми. Газета «Ель Комерсіо», що виходила в столиці Перу, у великій статті, надрукованій два місяці тому, повідомляла, що уряд президента Ауґусто Леґії у відповідь на стурбованість Великої Британії та Сполучених Штатів повідоменнями про жорстокості, які чиняться на каучукових плантаціях у Путумайо, відсилає в Амазонію знаменитого суддю перуанської системи правосуддя доктора Карлоса А. Валькарселя, наділивши його спеціальними повноваженнями. Його місія полягає в тому, щоб розслідувати й негайно розпочати судові дії, закинувши, якщо виникне необхідність, спеціальні підрозділи воєнізованої поліції в Путумайо, щоб особи, відповідальні за злочини, не втекли від правосуддя.

Ця інформація подіяла на службовців Компанії Арани, наче несподіваний вибух бомби. Хуан Тісон повідомив Роджера Кейсмента, що Віктор Маседо, дуже стривожений, скликає всіх начальників станцій, навіть найвіддаленіших, зібратися на збори в «Чоррері». Тісон справляв враження чоловіка, якого роздирає неподоланна суперечність. Він радів за честь своєї країни і з природженого почуття справедливості, що нарешті перуанський уряд вирішив діяти. З другого боку, він не міг не розуміти, що цей скандал може призвести до загибелі Перуанської Амазонської компанії, а отже, й до зруйнування його кар’єри. Одного вечора, перехиливши кілька келихів теплого віскі, Тісон признався Роджерові, що весь його статок, крім будинку в Лімі, укладений в акції Компанії.

Чутки та побоювання, спричинені новинами з Ліми, призвели до того, що барбадосці знову змінили своє рішення. Тепер вони знову хотіли їхати з Роджером. Вони боялися, що перуанські начальники спробують скинути із себе відповідальність за катування та вбивства аборигенів, зваливши провину на них, «чужоземних негрів», і хотіли якнайшвидше покинути Перу й повернутися на Барбадос. Вони помирали від невпевненості та страху.

Роджер Кейсмент, не кажучи про це нікому, подумав, що якщо вісімнадцятеро барбадосців прибудуть із ним в Іквітос, то може статися все що завгодно. Наприклад, Компанія зробить їх відповідальними за всі злочини й посадить їх до в’язниці, або підкупить, щоб вони змінили свої свідчення, і звинуватить Кейсмента в тому, що він їх перекрутив. Його рішення полягало в тому, що барбадосці, перш ніж прибути до Іквітоса, вийдуть на берег у якомусь із портів на території Бразилії і чекатимуть там, поки Роджер сяде на корабель «Атауальпа», на якому вирушить з Іквітоса до Європи, із зупинкою на Барбадосі. Він розповів про свій план Фредерікові Бішопу. Той погодився з планом Кейсмента, але сказав йому, що ліпше буде не розповідати про нього барбадосцям до останньої хвилини.

На пристані «Чоррери» панувала дивна атмосфера, коли відпливав «Ліберал». Жоден із начальників не прийшов його провести. Подейкували, що деякі з них вирішили втікати до Бразилії або Колумбії. Хуан Тісон, який ще на місяць залишався в Путумайо, обняв Роджера й побажав йому успіху. Члени Комісії, які також іще на кілька тижнів залишалися в Путумайо, щоб провести деякі розслідування технічного та адміністративного характеру, попрощалися з ним біля самого трапа до корабля. Вони домовилися зустрітися в Лондоні, щоб вони встигли прочитати звіт Роджера, перш ніж він передасть його до Форін-Офісу.

У ту першу ніч подорожі по річці повний червоний місяць освітив небо. Він віддзеркалювався в темних водах снопами зірочок, які здавалися осяйними рибками. Усе було теплим, гарним і погідним, і це враження порушував лише сморід каучуку, який і далі висів у повітрі, так ніби його заклали Роджерові в ніздрі навіки. Він протягом тривалого часу стояв на палубі, спираючись на кормі на перила, милуючись навколишнім видовищем, і несподівано помітив, що обличчя йому залите слізьми. О Господи, який чудесний спокій і мир!

У перші дні плавання втома й тривога перешкоджали йому працювати, він переглядав свої нотатки та зошити й накидаючи чернетки свого звіту. Він спав мало, його змагали кошмари. Нерідко підводився вночі з ліжка, виходив на палубу й милувався місяцем та зорями, якщо небо було погідне. На цьому кораблі подорожував управитель митниць Бразилії. Роджер запитав у нього, чи барбадосці можуть вийти на берегу будь-якому бразильському порту, звідки вони могли б перебратися до Манауса й там чекати його, щоб потім продовжити з ним свою подорож до Барбадосу. Бразильський чиновник запевнив його, що жодних перешкод цьому немає. Проте тривога Роджера не минала. Він боявся, аби не сталося чогось, що врятує Перуанську Амазонську компанію від будь-яких санкцій. Після того як він так зблизька побачив долю амазонських аборигенів, було вкрай необхідно, щоб весь світ довідався про неї і вжив заходів для виправлення становища.

Ще однією причиною його тривоги була Ірландія. Після того як він прийшов до висновку, що тільки рішучі дії, повстання можуть урятувати його батьківщину від «утрати душі» через колонізацію, як сталося з вітото, бора та іншими нещасними народами Путумайо, він горів від нетерпіння присвятити своє тіло і свою душу підготовці такого повстання, яке покінчить зі століттями рабства, в якому перебувала його країна.