Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА СААС-ФЕ»

— Річ у тому, що з усіх літературних жанрів, — почав Едуар, — роман залишається найвільнішим, найбільш lawless...[2] Чи не тому, чи не від страху перед цією свободою (бо ті митці, які найдужче тужать за волею, найчастіше втрачають голову, коли її здобувають?) роман завжди так боязко чіпляється за реальність? І говорю я не лише про роман французький. Так само як і роман англійський, роман російський, хоч би яким він був вільним від примусу, по-рабському служить подібності. Єдиний прогрес, який він передбачає, — це ще більше наблизитися до природного. Роман ніколи не знав тієї «страхітливої ерозії контурів», про яку говорить Ніцше, і тієї добровільної відцалености від життя, які сформували стиль грецьких драматургів, наприклад, або трагедій французького XVII сторіччя. Чи знаєте ви щось досконаліше, щось людяніше й щось глибше, аніж ці твори? Але якщо бути точними, то ці твори людяні саме у своїй глибині; вони не претендують на те, щоб такими здаватися, чи здаватися, принаймні, реальними. Вони залишаються творами мистецтва.

Едуар підвівся й, боячись створити враження, що читає лекцію, він, говорячи, розлив у філіжанки чай, пройшовся по кімнаті, потім вичавив цитрину у свою філіжанку і став далі розвивати свої думки.

— Тому що Бальзак був геній і тому що кожен геній, як вважають, приносить у мистецтво остаточні й незаперечні розв’язання, було проголошено, що головна властивість роману — це «боротьба з громадянським станом». Бальзак справді спорудив високу піраміду своєї творчости. Але він ніколи не претендував на те, щоб кодифікувати роман. Його стаття про Стендаля переконливо це підтверджує. Боротьба з громадянським станом! Стан — це я, митець; громадянська чи не громадянська, моя творчість не має наміру боротися нехай там із чим.

Едуар, який вимовив свої останні фрази з палким натхненням, мабуть, дещо штучним, знову сів. Він намагався не дивитися на Бернара, але говорив він саме для нього. Проте, якби вони були з ним наодинці, він не спромігся б сказати нічого; тому він почував вдячність до двох жінок, чия присутність надихнула його на цю промову.

— Іноді мені здається, що ніщо мене так не захоплює, в літературі, як суперечка між Мітридатом та його синами, в Расіна. Де ми чудово розуміємо, що ніколи батько та його сини не можуть так розмовляти і де, проте (і я мусив би сказати: тим більшою мірою), всі батьки і всі сини можуть себе впізнати. Локалізуючи та специфікуючи, ми обмежуємо свою тему. А проте психологічна істина може бути тільки конкретною. Але конкретного мистецтва не існує — воно завжди загальне. Саме в цьому й ховається уся суть проблеми: виразити загальне через конкретне; домогтися, щоб конкретне виражало загальне. Ви дозволите мені запалити люльку?

— Паліть, паліть, — сказала пані Софроницька.

— Так от, я хотів би написати роман, який би був водночас таким самим правдивим, таким самим далеким від реальности, таким самим конкретним і водночас загальним, таким самим людяним і таким самим умовним, як «Аталі», «Тартюф» або «Цінна».

— А сюжет вашого роману, яким він буде?

— Його не буде, — відрубав Едуар. — І це, либонь те, що найбільш дивуватиме. Мій роман не має сюжету. Атож, я добре знаю: те, що я кажу, видається очевидною дурістю. Уточнімо, якщо хочете, що він не матиме одного сюжету. «Шматок життя», — казали прихильники натуралістичної школи. Але великою помилкою цієї школи було те, що вони відрізали цей свій шматок завжди тільки в одному напрямку; в напрямку часу, тобто вздовж. А чому б не вшир? Чому б не вглиб? Щодо мене, то я взагалі нічого не збираюся відрізати. Гадаю, ви розумієте, про що я кажу: я хотів би, щоб у цей роман увійшло все. Ніяких ножиць, що перетнули б його субстанцію там чи там. Я працюю над ним уже понад рік, і за цей час мені не траплялося нічого такого, чого б я туди не помістив чи не хотів би туди помістити: там буде все, що я бачу, все, що я знаю, все, що я довідався про життя інших і про своє власне...

— І все це буде стилізованим? — запитала Софроницька, вдаючи, ніби дуже уважно слухає, але з незаперечним відтінком іронії.

Лора не змогла втриматися від посмішки. Едуар злегка стенув плечима й повів далі:

— І це навіть не те, що я хочу зробити. Я хочу показати з одного боку реальність, показати з другого боку зусилля, яких автор докладає, щоб стилізувати її, зусилля, про які я вам щойно казав.

— Мій бідолашний друже, ви доб’єтеся тільки того, що ваші читачі повмирають від нудьги, — сказала Лора.

Неспроможна далі стримувати посмішку, вона вирішила дати собі повну волю й засміялася вголос.

— Зовсім ні. Щоб досягти такого ефекту, слухайте уважно, я вигадав персонаж романіста, якого я зроблю головним героєм твору. А сюжетом книжки, якщо хочете, буде саме боротьба між тим, що пропонує йому реальність, і тим, що він намагається з неї зробити.

— Так, так, розумію, — чемно зауважила Софроницька, яку Лора своїм сміхом майже привернула на свій бік. — Це може бути цікавим. Але знаєте, в романах завжди небезпечно зображувати інтелектуалів. Вони навіюють на читачів смертельну нудьгу. Автор нічого не може вкласти в їхні уста, крім несосвітенних нісенітниць і всьому, що їх стосується, вони надають абстрактного вигляду.

— А потім, я добре знаю, чим усе це закінчиться! — вигукнула Лора. — В образі цього романіста ви неминуче намалюєте самого себе.

Розмовляючи з Едуаром, вона віднедавна перейшла на глузливий тон, який дивував її саму й тим більше вибивав із рівноваги Едуара, що він бачив його віддзеркалення в лукавих поглядах Бернара.

— Аж ніяк. Я докладу всіх зусиль, щоб зробити його неприємним суб’єктом, — заперечив Едуар.

Та Лору вже ніщо не могло зупинити.