Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА СААС-ФЕ»

На що Софроницька відповіла, що музика — мистецтво математичне й до того ж, якщо залишити тільки цифри й знехтувати пафос та гуманістичну спрямованість, Бах домігся лише того, що створив абстрактний шедевр нудьги, такий собі астрономічний храм, куди могли проникнути лише рідкісні втаємничені. Едуар відразу ж заперечив, що цей храм здається йому чудовим і що він бачить у ньому результат і вершину всієї кар’єри Баха.

— Після чого, — докинула Лора, — люди надовго одужали від фуґи. Людські емоції, більше не бачачи можливости там оселитися, стали шукати собі іншого притулку.

Суперечка стала тонути в хитросплетіннях усіляких словесних викрутасів. Бернар, який досі зберігав мовчанку, але почав уже нетерпляче соватися на своєму стільці, врешті не витримав. З надзвичайною, навіть перебільшеною шанобливістю, як і завжди, коли він звертався до Едуара, але з тим відтінком жартівливости, що перетворювала цю жартівливість на гру, він сказав:

— Пробачте мені, пане, що я знаю, як називатиметься ваш роман, бо я довідався про це внаслідок своєї нетактовности, про яку ви, проте, визнали за можливе забути. Але ж ця назва, як мені, здається, свідчить про те, що ви збираєтеся розповісти певну історію, чи не так...

— О, скажіть нам, як він називається, — попросила Лора.

— Якщо хочете, люба подруго... Але мушу вас попередити, що, можливо, я її ще зміню. Боюся, вона трохи заводитиме читача в оману... Гаразд, скажіть їм, Бернаре.

— Ви мені дозволяєте? Роман називатиметься «Фальшивомонетники», — сказав Бернар. — Але тепер і ви скажіть нам... Ці фальшивомонетники... хто вони такі?

— Я не знаю, — відповів Едуар.

Бернар і Лора перезирнулися, потім поглянули на Софроницьку. Почулося довге зітхання. Я думаю, воно вихопилося в Лори.

Правду кажучи, Едуар спочатку мав на думці декого зі своїх братів по перу, коли обрав для свого роману цю назву: «Фальшивомонетники». Й, зокрема, він думав про віконта де Пасавана. Але це означення незабаром стало в нього набагато ширшим. Залежно від того, звідки віяв вітер духовности, з Риму чи звідкись-інде, його герої поступово робилися або священнослужителями, або франкмасонами. Його мозок, якщо він дозволяв йому вільно рухатися, швидко скочувався в абстрактне, де він почував себе як дома. Ідеї перемін, знецінювання, інфляції поступово заполоняли його книжку, — як теорії вдягання в Бапог ЯеБаПш Карлайла, — де вони займали місце персонажів. Едуар, не можучи про це розповісти, мовчав із майже зніченим виглядом, і його мовчанка, яка здавалася зізнанням у неспроможності, почала вельми бентежити трьох інших.

— Вам коли-небудь траплялося тримати в руках фальшиву монету? — нарешті запитав він.

— Так, — сказав Бернар, але «ні» двох жінок заглушило його голос.

— Ну, то уявіть собі золоту десятифранкову монету, що насправді фальшива. Вона варта не більше, як два су. Але вона буде варта десять франків, якщо не вважати іі фальшивою. Отже, я відштовхуюся від ідеї, що...

— Але навіщо відштовхуватися від ідеї? — нетерпляче перебив його Бернар. —Якщо ви відштовхнетеся від очевидного факту, ідея оселиться в ньому сама собою. Якби я писав «Фальшивомонетників», я почав би з опису фальшивої монети, тієї монети, про яку ви щойно говорили і яка... ось вона!

З цими словами він дістав із жилетної кишені невеличку десятифранкову монету й кинув її на стіл.

— Послухайте, як гарно вона дзвенить. Майже так само, як і інші. Можна подумати, вона золота. Я дозволив себе ошукати сьогодні вранці, як і бакалійник, який мені сьогодні її дав і сам дозволив себе ошукати, так він мені сказав. Думаю, вона все ж таки легша, аніж монета справжня. Але вона блищить і дзвенить майже як справжня монета. Її золота оболонка варта десь трохи більше як два су, але сама вона виготовлена з кришталю. Після тривалого використання вона стане прозорою. Не треба її терти, а то зламається. Крізь неї уже й так видно.

Едуар схопив монету й почав роздивлятися її з надзвичайно уважною цікавістю.

— Але від кого бакалійник її одержав?

— Він не знає. Думає, вона лежала в його шухляді вже кілька днів. Він подав її мені з цікавости, подивитися, чи я її візьму. Я взяв би її, будьте певні, але він як людина чесна мене остеріг, а потім погодився продати її мені за п’ять франків. Він хотів зберегти її в себе, щоб показувати її «аматорам» — так він висловився, а я подумав, що для нього вона не така цікава, як для автора «Фальшивомонетників». І я взяв її саме для того, щоб показати вам. Але тепер, коли ви її роздивились, я хочу забрати її назад. Я бачу, що реальна дійсність вас — на жаль! — не цікавить.

— Цікавить, — відказав Едуар. — Але вона мені завдає незручностей.