Розділ «Частина перша»

Можу з чистою душею сказати, що повторне шмагання, з яким я зволікав, але якого не боявся, сталося не з моєї вини, тобто не з моєї волі. Але другий раз став і останнім, бо мадемуазель Ламберсьє помітила за якимись ознаками, що покарання не досягає мети, і заявила, що відмовляється від нього, позаяк воно її надто стомлює. Раніше ми спали в її кімнаті, а взимку іноді і в її ліжку. Два дні по тому нас поклали спати в іншій кімнаті, і з того часу вона поводилася зі мною як з дорослим хлопцем – честь, без якої я охоче б обійшовся.

Хто повірив би, що різки, отримані у віці восьми років від тридцятирічної дівчини, мали вирішальний вплив на мої схильності, бажання, пристрасті та й мене самого до кінця життя, і до того ж у напрямі, протилежному тому, що мав стати його природним наслідком? Спалахнувши, чуттєвість так змінила мої прагнення, що я не шукав уже нічого іншого, крім того, що одного разу відчув. Незважаючи на те, що кров моя бурхала мало не з самого народження, я зберіг свою чистоту до того віку, коли розвиваються найхолодніші й запізнілі темпераменти. Мене довго мучили якісь незрозумілі бажання, я жадібно, з полум’ям в очах, дивився на гарних жінок; вони постійно малювались моїй уяві, і я подумки змушував їх діяти так, як це робила мадемуазель Ламберсьє.

Навіть коли закінчилося дитинство, ця дивна пристрасть зберегла мені чесні звичаї, яких, здавалося б, мусила позбавити. Якщо й буває цнотливе виховання, то саме таке я й дістав. Три мої тітки являли собою не лише зразкову мудрість, а й скромність, давно вже забуту жінками. Мій батько, що полюбляв розваги, але був люб’язний по-старомодному, ніколи не вимовляв при коханих жінках слів, од яких могла б зашарітися невинна дівчина, і ніде до дітей не ставилися з такою повагою, з якою ставилися до мене в моїй родині. У Ламберсьє на це зверталася не менша увага, і одній дуже добрій служниці відмовили в місці за те, що вона сказала при нас якесь вульгарне слівце. Я не лише аж до отроцтва не мав ніякого уявлення про злягання, але навіть неясна думка про нього являлася мені у вигляді відразливих потворних образів. Повії вселяли мені жах, на розпусників я дивився з презирством і навіть зі страхом; саме до цього доходила моя огида до пороку з того часу, як одного разу, гуляючи стежкою в Малому Сакконі, я розгледів обабіч від неї заглиблення у ґрунті, де, як мені сказали, ці люди віддавалися розпусті. Думаючи про це, я уявляв собі лише те, що бачив у собак, і на саму цю думку мені ставало млосно.

Забобони виховання, самі по собі здатні стримати перші вибухи палкого темпераменту, доповнилися відволікаючим впливом, який справили на мене перші дотики чуттєвості. Уявляючи тільки те, що зміг відчути, незважаючи на надто бурхливе хвилювання крові, я жадав лише вже знайомої мені втіхи, навіть не підозрюючи, як близько до неї інша, яку зробили в моїх очах огидною. У своїй безглуздій еротичній несамовитості й дивних вихватках, до яких вона мене іноді доводила, я подумки вдавався до послуг жінок, але ніколи й не думав, що від них доведеться чекати зовсім не того, чого я так пристрасно бажав.

Ось так, маючи дуже гарячий, дуже пристрасний і рано розвинутий темперамент, я прожив своє отроцтво, не бажаючи і не знаючи інших чуттєвих утіх, окрім тих, про які мені мимоволі дала уявлення мадемуазель Ламберсьє. І коли я став чоловіком, мене знов оберегло те, що мало б занапастити. Мої дитячі фантазії не зникли, а злилися з іншими, що їх запалювала в мені чуттєвість. Я ніколи не міг розділити їх, і мій шал, укупі з природною боязкістю, зробив мене несмілим із жінками. Я не міг сам собі дати насолоду, якої чекав від інших, а та, що могла її дати, не могла без слів угадати, чого я хотів. Так я і провів своє життя, мовчки пристрасно жадаючи тих, кого найдужче кохав. Але, не наважуючись відкрити свої бажання, я тішився стосунками, що наводили на думку про них. Стояти навколішки перед владною коханою, підкорятись її наказам, благати прощення було для мене найсолодшою втіхою; і що сильніше уява розпалювала мені кров, то більше я ставав схожий на боязкого зітхальника. Ясно, що такий вид любовної пристрасті розвивається не надто швидко і не особливо небезпечний для доброчесності її об’єктів. Отже, я мало мав фізичних утіх, але не припиняв тішитися по-своєму, тобто в уяві. Ось як моя чуттєвість укупі з боязкістю і романтичним розумом зберегли мені чесну вдачу і чистоту почуттів. Коли б я був сміливіший, мої схильності укинули б мене у вир найгрубіших утіх.

Я зробив перший і найважчий крок у темному й брудному лабіринті своїх зізнань. Найважче зізнаватися не в злочинах, а в тому, що смішне й ганебне. Але тепер, після того, про що я тільки-но зважився розповісти, я певен себе, і мене вже ніщо не зупинить. Про те, чого коштувало мені це зізнання, можна судити з того, що ніколи, навіть у хвилини найтіснішої близькості з тими, кого я кохав, у миті несамовитої пристрасті, що робила мене сліпим і глухим і змушувала забути про себе, я не наважувався признатися в своєму божевіллі й просити про єдину милість, якої мені бракувало. Лише раз, у дитинстві, розповів я про своє бажання дівчинці мого віку, і вона сама зголосилася зробити мені цю послугу.

Отже, повертаючись до перших проявів своєї чуттєвості, я бачу, що поєднання одних елементів, попри їх гадану несумісність, енергійно справило єдиний і простий ефект, тоді як інші, але подібні з вигляду елементи, через певні обставини впливали на мене цілком по-іншому. Хто повірив би, наприклад, що одне з найсильніших поривань моєї душі живилося з того самого джерела, звідки влилися в мою кров слабкість і ласолюбство? Але підтвердження тому можна побачити, не віддаляючись від сюжету, про який я щойно говорив.

Якось я вчив урок у кімнаті поряд з кухнею. Служниця поклала сушити на плиту гребінці мадемуазель Ламберсьє. Коли вона повернулася по них, виявилося, що в одному з них виламані всі зубці. На кого скласти провину? Ніхто, крім мене, не входив до кімнати. Мене допитали, і я сказав, що не чіпав гребінця.

Пан Ламберсьє із сестрою вмовляли мене зізнатися, переконували, погрожували; я затято стояв на своєму; але їх упередженість пересилила мої заперечення, хоча їм і здавалося, що я вперше так нахабно брехав. До провини поставилися серйозно, вона була того варта. Злість, брехня і упертість заслуговували на кару, але вчинила її цього разу не мадемуазель Ламберсьє. Написали дядькові Бернару, і він приїхав. Мого сердешного кузена звинувачували в іншій, не менш серйозній провині, і на нас обох була накладена однакова кара. Вона була жахлива. Якби, шукаючи ліків у самій хворобі, так намагалися назавжди притупити мою порочну чуттєвість, кращого засобу і не знайшлося б. Після цього вона надовго дала мені спокій.

Зізнання від мене так і не добилися. Багато разів покараний і доведений до жахливого стану, я залишився непохитний. Я пішов би й на смерть, я був до цього готовий. Силі довелося відступити перед диявольською затятістю дитини, бо саме так називали мою твердість. Тож я вийшов із жорстокого випробування роздертим на шматки, але сповнений безмежної радості.

Після тієї пригоди минуло майже п’ятдесят років, і я не боюся нового покарання за той самий злочин, а тому перед лицем Неба заявляю, що був у ньому неповинний, не ламав і не чіпав гребеня, не підходив до плити і навіть не думав про це. Не питайте мене, як трапилася поломка, я цього не знаю і зрозуміти не можу, але знаю точно, що моєї провини в тому немає.

Уявіть собі вдачу, боязку і слухняну в звичайному житті, але полум’яну, горду й нестримну у пристрастях розважливої дитини, що знала завжди лише м’яке, справедливе, поблажливе поводження, навіть не мала уявлення про несправедливість і вперше зазнала жахливої несправедливості саме від тих людей, яких вона найбільше любила і поважала, – який переворот у думках! Який хаос почуттів! Яке потрясіння в серці, розумі і в усій її маленькій духовній і етичній істоті! Уявіть усе це, якщо можете, бо сам я не в змозі дати раду тому, що відбувалося тоді в мені.

Я не мав ще достатньо розуму, щоб оцінити, наскільки зовнішні обставини говорили проти мене, і поставити себе на місце інших. Я був на своєму місці й відчував лише суворість жахливого покарання за злочин, якого не коїв. Фізичний біль, хоча і гострий, терзав мене менше, ніж обурення, лють і відчай. Мій кузен, який опинився майже в подібному становищі, позаяк за ненавмисну провину його покарали як за навмисну, обурювався і кипів гнівом разом зі мною. Задихаючись од сліз, ми судорожно обіймали одне одного, лежачи в одному ліжку, а коли наші юні серця дістали деяку полегкість і ми змогли видобути свій гнів, ми сіли й почали щосили гукати: Carnifex! Carnifex! Carnifex![14]

Навіть тепер, коли я пишу ці рядки, мій пульс прискорюється; тих хвилин я ніколи не забуду, проживи я хоч сто тисяч років. Це перше відчуття несправедливого насильства так глибоко закарбувалося в мою душу, що думки про нього повертають мене в стан колишнього хвилювання; а саме почуття, що стосувалося спочатку мене одного, зміцніло і так відірвалося від особистого інтересу, що, побачивши будь-яку несправедливість, хоч би хто був її об’єктом і хоч би де вона відбувалася, моє серце спалахує так, ніби вона спрямована проти мене. Коли я читаю про жорстокість лютого тирана, про хитрі лиходійства негідника-священика, я готовий негайно зарізати мерзотників, навіть якщо мені судилося загинути за це. Не раз я кидався за півнем, коровою чи собакою і жбурляв у них камінням, коли бачив, як вони мучать іншу тварину лише тому, що відчувають себе сильнішими. Думаю, що цей душевний порух властивий мені з природи, але багато в чому його погіршила й довготривала пам’ять про першу несправедливість, якої я зазнав.

Так скінчилась моє безтурботне дитинство. З тієї хвилини я перестав тішитися чистим щастям, і навіть сьогодні відчуваю, що спогади про красу дитинства закінчуються саме тут. Ми залишалися в Боссе ще кілька місяців. Ми почували те саме, що, з переказів, почувала перша людина в земному раю, коли вже втратила здатність ним утішатися: зовні все виглядало, як і раніше, а насправді життя цілковито змінилося. Любов, повага, близькість і довіра не пов’язували більше учнів з їх наставниками, вони вже не здавалися нам божествами, що читали в наших серцях. Ми менше соромилися погано чинити та більше боялися бути викритими, ми почали ховатися, ремствувати і брехати. Всі вади нашого віку затьмарили нашу невинність і спотворили наші ігри. Сама сільська місцевість утратила в наших очах чарівність м’якості і простоти, що зворушує душу: вона стала здаватися нам пустинною і похмурою, ніби вкрилася запоною, що сховала від нас її красу. Ми закинули свій садок, свої трави і квіти.

Ми більше не длубалися в землі і не скрикували з радощів, побачивши посаджену нами і пророслу насінину. Нам осоружним стало таке життя, ми осоружними стали іншим; мій дядько забрав нас, і ми розлучилися з паном Ламберсьє та його сестрою, переситившись одне одним і мало шкодуючи про розлуку.

Після мого від’їзду з Боссе минуло близько тридцяти років, і за весь цей час моє сільське життя жодного разу не поставало в моїй пам’яті у приємних і скільки-небудь зв’язних картинах. Але відтоді, як я перейшов межу зрілості й хилюся до старості, я відчуваю, як ці спогади відроджуються, витісняючи інші, і постають у моїй пам’яті із зростаючими з кожним днем чарівністю і силою, ніби я, передчуваючи захід життя, намагаюся знов ухопитися за його початок. Будь-які дрібні події тієї пори мені подобаються вже тим, що належать йому. Я пригадую всі подробиці місця дії, часу доби, людей. Бачу служницю, що прибирає в кімнаті, ластівку, що влітає у вікно, муху, що сідає мені на руку, коли я відповідаю свій урок, бачу всю обстанову нашої кімнати: праворуч книжкова шафа пана Ламберсьє, гравюра із зображенням усіх пап, барометр, великий календар, кущі малини, що росли в нашому високо розташованому саду, в який ніби заглиблювався задній фасад будинку, і затемняли вікно, іноді вриваючись у кімнату. Знаю, що читачам не дуже вже й треба все це знати, але це потрібно мені самому. То чому б мені не переказати вам п’ять-шість незначних пригод тієї щасливої пори, згадуючи які, я все ще тремчу від утіхи? Гаразд, я звільню вас від п’яти і розповім про одну, але ж дозвольте мені розповідати якомога довше, щоб продовжити втіху.

Якби я дбав лише про вашу втіху, я вибрав би пригоду з мадемуазель Ламберсьє, яка, гуляючи луками, впала так незграбно, що вся її сукня задерлася, і вона лежала ось так, у той час як мимо проїздив сардинський король. Але історія з горішиною на терасі набагато цікавіша для мене, оскільки я був у ній дійовою особою, тоді як у першому випадку мені випало бути лише глядачем. Сказати правду, я не бачив нічого смішного в цьому випадку, який, будучи комічний сам по собі, прикро вразив мене, бо трапився з тією, яку я любив як матір і, можливо, навіть більше.

О цікаві до всього читачі, спраглі почути велику історію горішини, вислухайте-но розповідь про цю жахливу трагедію і спробуйте утриматися від тремтіння, якщо можете!

Ліворуч від воріт було влаштовано терасу, на якій ми любили сидіти в післяполудневі години, але там не було затінку. Щоб дістати тінь, пан Ламберсьє велів посадити горішину. Дерево посадили з усією урочистістю: ми стали його хрещеними і, поки засипали яму, притримували деревце руками, виспівуючи урочистих пісень. Для поливання навколо стовбура зробили щось подібне до басейну. Щодня спостерігаючи за поливанням, ми з кузеном утверджувалися в цілком природній думці, що посадити дерево куди прекрасніше, ніж підняти прапор над проломом. Ми поклали добути собі таку славу, не ділячи її хоч би там з ким.