Розділ «Частина перша»

Parlât encore pour lui dans le coeur de ces traîtres1.[42]

Слово «parlât», що здивувало мене своїм правописом, показало мені, що в третій особі умовного способу треба писати літеру t, тоді як досі я писав і вимовляв «parla», як минулий доконаний.

Іноді я розмовляв з матусею з приводу прочитаного, іноді читав їй уголос: це дуже тішило мене, а разом з тим читання гарних книг дало мені користь. Я вже говорив, що пані де Варенс мала освічений розум. Тоді він був ще в своєму розквіті. Багато письменників намагалися їй сподобатися і навчили її розумітися на літературних творах. Смак у неї був, якщо можна так висловитися, трохи протестантський; вона одно говорила про Бейля і вельми шанувала Сент-Евремона, який давно помер для Франції. Та це не завадило їй знати гарну літературу і добре говорити про неї. Вона здобула виховання у добірному товаристві і, приїхавши до Савойї ще юною, у приємному спілкуванні з місцевою знаттю позбулася того манірного тону мешканців кантону Во, де жінки вважають дотепність ознакою світськості й уміють говорити лише епіграмами.

Хоча вона бачила придворне життя мимохідь і встигла лише окинути його швидким поглядом, їй цього цілком вистачило, щоб зрозуміти його. Вона назавжди зберегла там друзів і, незважаючи на приховану заздрість і балачки, викликані її поведінкою та боргами, так і не втратила своєї пенсії. Вона знала вище товариство й уміла робити висновки з того, що бачила. Ці висновки були улюбленою темою її розмов, і, зважаючи на мої химерні ідеї, якраз подібні настанови були мені потрібні над усе. Ми разом читали Ля Брюєра, він подобався їй більше, ніж Ларошфуко – автор книги сумної і невтішної, а надто за молодих літ, коли ми не любимо бачити людину такою, якою вона є. Моралізуючи, вона іноді розгублювалася в довгих міркуваннях, але я цілував її вуста або руки, набирався терпіння, і її довгі тиради не наганяли на мене нудьгу.

Таке життя було надто солодким, аби тривати довго. Я це відчував, і лише страх, що воно закінчиться, затьмарював моє щастя. За жартами матуся вивчала мене, спостерігала за мною, розпитувала й укладала безліч планів мого майбутнього, без яких я чудово міг би обійтися. На щастя, не досить було вивчити мої схильності, мої смаки, мої маленькі таланти: треба було або знайти, або створити можливість дістати з них користь, а для цього потрібен був час. Перебільшена думка цієї бідної жінки про мої переваги відсовувала мить їх реального застосування, роблячи її розбірливішою у виборі засобів. Одне слово, усе йшло згідно з моїми бажаннями завдяки її гарній думці про мене.

Але їй довелося змінити свою думку, а мені – забути про спокій. Один з її родичів, пан д’Обон, приїхав навідати її. Це була людина дуже розумна, великий інтриган і такий самий геній щодо проектів, як і вона. Проте його проекти не доводили його до банкрутства, він був свого роду авантюрист. Він запропонував кардиналові де Флері план дуже складної лотереї, що не дістав схвалення. Тоді він запропонував його при туринському дворі, де цей план охоче прийняли і здійснили. Він зупинився на деякий час в Ансі і закохався тут у дружину інтенданта, дуже приємну жінку, цілком до мого смаку і єдину, кого я з радістю зустрічав у матусі. Пан д’Обон побачив мене, його родичка розповіла йому про мене, і він узявся проекзаменувати мене, щоб зрозуміти, на що я здатний, і підшукати мені місце, якщо в мене відшукаються непогані здібності.

Двічі чи тричі вранці пані де Варенс посилала мене до нього під приводом якихось доручень, не попередивши мене ні про що. Він спритно розговорив мене, підбадьорив, дав відчути, ніби йому подобається розмовляти зі мною без сторонніх, і почав базікати зі мною про всякі дурниці, не подаючи знаку, що спостерігає за мною. Я був зачарований, а він у результаті своїх спостережень дійшов висновку, що, незважаючи на мою багатообіцяючу зовнішність і моє жваве обличчя, я коли і не зовсім позбавлений здібностей, то в усякому разі, не надто розумний, не вмію мислити, майже нічого не знаю, – одне слово, з усякого погляду надзвичайно обмежений. На його думку, найбільшим щастям, на яке я можу розраховувати, стало би місце сільського кюре. Такий був його звіт пані де Варенс. Подібна думка про мене висловлювалася вже вдруге чи втретє; але не востаннє: вирок пана Масрона неодноразово повторювався і згодом.

Причина таких оцінок дуже тісно пов’язана з моїм характером і тому потребує пояснення, адже кожному зрозуміло, що я не можу щиро підписатися під ними, і, попри їх неупередженість, – хай там що б говорили добродії Масрон, д’Обон та інші, – відмовляюся вірити їм на слово.

Незбагненним для мене самого чином дві властивості, майже несумісні, зійшлися в мені: надто палкий темперамент, яскраві й нестримні пристрасті – і повільний процес зародження думок, які приходять мені до голови завжди із запізненням. Можна подумати, що моє серце і мій розум належать різним людям. Почуття швидше за блискавку переповнює мою душу, але замість осяяти мене, воно спалює і засліплює мене. Я все відчуваю – і нічого не бачу. Я запальний і дурний; щоб мислити, мені потрібна врівноваженість. Дивно, що при цьому я маю досить тонке чуття, проникливість, навіть тонкість розуму, – але мені потрібен час. На дозвіллі я складаю чудові експромти, але жодного разу не зробив і не сказав нічого путнього вчасно. Я можу дуже добре вести розмову листовно – кажуть, що іспанці так грають у шахи. Прочитавши десь про савойського герцога, який повернувся назад, щоб гукнути: «Геть з дороги, паризький торговцю!» – я впізнав у ньому себе.

Ця повільність думки у поєднанні із жвавістю почуттів буває у мене не лише в розмові, а й тоді, коли я сам чи працюю. Мої думки надзвичайно важко шикуються у мене в голові; вони глухо перевертаються там, шумують, як на дріжджах, хвилюючи мене, розпалюючи, змушуючи битися моє серце; і серед усього цього сум’яття я нічого не бачу ясно, не можу написати жодного слова, мені потрібен час. Поступово ця буря вщухає, хаос розвіюється, кожен предмет стає на своє місце, але відбувається це повільно і лише після довгого й неясного збудження. Ви коли-небудь бували в опері в Італії? Коли йде зміна декорацій, у цих великих театрах на сцені панує неприємний безлад, який триває досить довго; всі декорації перемішані, їх тягнуть туди-сюди, аж прикро на це дивитись; здається – усе от-от упаде; та поступово все улагоджується, стає на свої місця, і ви здивовано бачите, що ця довга метушня раптом поступилася місцем чудовій виставі. Це дуже нагадує те, що відбувається в моїй голові, коли я збираюся писати. Коли б я умів спочатку зачекати, а потім уже передати в усій красі те, що постало таким чином у моєму розумі, небагато б авторів змогли мене перевершити.

Ось чому я пишу так важко. Мої покреслені, переправлені, плутані й нерозбірливі рукописи свідчать про те, яких зусиль вони мені коштували. Немає жодного з-поміж них, який мені не довелося б переписувати чотири або п’ять разів, перш ніж віддати у друк. Я ніколи не міг нічого створити, сидячи з пером у руці за письмовим столом перед аркушем паперу. Я подумки пишу на прогулянках, серед лісів і скель, уночі в ліжку, під час безсоння. Можна уявити собі, з якою повільністю йде ця робота, особливо у людини, позбавленої пам’яті на слова, яка не зуміла за своє життя вивчити і шести віршів напам’ять. Деякі свої фрази я подумки переробляв протягом п’яти чи шести ночей, перш ніж міг записати їх на папір. Цим пояснюється і те, що мені краще вдаються твори, що вимагають посидючості, аніж ті, які претендують на певну легкість стилю, як, наприклад, листи – я ніколи не міг знайти потрібного тону для цього жанру, і листування завжди було для мене мукою. Я не можу написати листа на звичайнісіньку тему, не витративши на це кілька втомливих годин, а якщо хочу викласти в листі свої безпосередні думки, то не знаю, як почати і чим закінчити, тому мої листи – довгий і плутаний набір слів; читаючи їх, мене заледве розуміють.

Мені важко не лише висловлювати думки, але й сприймати чужі. Я вивчив людей і вважаю себе досить спостережливим; проте я нічого не бачу з того, що бачу. Я добре бачу лише те, що залишилося в мене в пам’яті, і розумний лише у своїх спогадах. У тому, що мовиться, робиться, відбувається у моїй присутності, я зовсім нічого не розумію. Зовнішня ознака – ось що вражає мене. Але потім усе повертається, і я згадую місце, час, інтонацію, погляд, жест, обставини – ніщо не вислизає від мене. І ось тоді зі слів і вчинків я здогадуюся про їхні мотиви – і рідко помиляюся.

Якщо навіть наодинці із собою я так погано паную над своїм розумом, неважко зрозуміти, який я в розмові з іншими, коли треба думати відразу про тисячу речей, аби сказати до ладу. Самої лише думки про тисячу умовностей, з яких я щось напевно забуду, достатньо, щоб залякати мене. Я навіть не розумію, як можна наважитися заговорити в товаристві, адже на кожному слові треба мати на увазі всіх присутніх, знати їхні характери, їхні біографії, щоб не сказати чогось такого, що може когось образити. Щодо цього світські люди мають велику перевагу: краще знаючи, про що треба змовчати, вони відчувають себе впевненіше в тому, що говорять; та навіть і в них часто трапляються помилки. То як воно в товаристві новачку? Він і хвилини не в змозі проговорити безкарно. У розмові віч-на-віч ще гірша незручність, а саме: необхідність говорити весь час. Якщо до вас звертаються – треба відповідати, якщо замовкають – треба підтримувати розмову. Сама ця нестерпна ніяковість могла б викликати у мені огиду до товариства. Не уявляю нічого жахливішого, ніж обов’язок говорити постійно і без підготовки. Не знаю, чи залежить це від моєї смертельної відрази до будь-якого гніту, але для того, щоб я неминуче сказав якусь дурницю, мене досить змусити безперервно говорити.

Найгірше те, що я не вмію мовчати, коли мені нічого сказати. Саме тоді, ніби бажаючи пошвидше розплатитися зі своїм боргом, я стаю нестримно балакучим. Я поквапливо бурмочу якісь безглузді слова і щасливий, коли виявляється, що вони нічого не значать. Попри бажання перемогти чи приховати свою дурість, я рідко уникаю того, щоб не виставити її напоказ. З тисячі можливих прикладів я наведу лише один, що припадає не на мою молодість, а на той час, коли я, проживши в світі кілька років, уже повинен був би засвоїти його манери і тон, якби це взагалі було для мене можливим.

Якось увечері сидів я в товаристві двох великосвітських жінок і пана, чиє ім’я можна назвати. Це був герцог де Ґонто. У кімнаті, крім нас, більше нікого не було, і я намагався вставляти свої зауваження в розмову, а тим часом співрозмовники зовсім не потребували моєї допомоги. Господиня будинку веліла принести собі опіату, який приймала двічі на день для шлунка. Інша пані, бачачи її гримасу, спитала її сміючись: «Це опіат пана Троншена?[43]» – «Не думаю», – відповіла перша тим самим тоном. «А я думаю, що він нітрохи не кращий», – галантно додав дотепний Руссо. Всі були спантеличені, ніхто не сказав ні слова і не посміхнувся, і за мить розмова перейшла на іншу тему. Сказана комусь іншому, моя дурниця лише потішила б, але я звертався до жінки, про яку говорили багато чого, і моя дурниця здавалась жахливою, хоча я зовсім не хотів її образити. Мені здається, що двоє інших співрозмовників, які стали свідками сцени, ледве стримували сміх. Ось які дотепні репліки вириваються у мене від бажання щось сказати, коли сказати нема чого. Мені важко забути цей випадок не тільки тому, що він дуже пам’ятний сам по собі, а й тому, що, здається мені, він мав наслідки, що дуже часто нагадують мені про нього.

Гадаю, сказаного цілком досить, щоб зрозуміти, чому я, не будучи дурнем, часто здавався таким навіть проникливим людям. А найгірше те, що моя фізіономія й очі обіцяють більше, а обдурені сподівання роблять мою дурість ще разючішою для інших. Ці подробиці варто знати, щоб зрозуміти подальшу розповідь. У них сховано ключ до багатьох дивних вчинків, які зазвичай приписують моїй нетовариській вдачі, що мені зовсім не властива. Я любив би товариство, як і кожен інший, якби не був певен, що виставляю себе в ньому не тільки в невигідному світлі, а й зовсім на себе несхожим. Я вибрав саме те, що мені найбільше підходить, – ховатися від світу й писати. Інакше ніхто ніколи не дізнався б, чого я вартий, ніхто навіть не підозрював би цього. Саме так і трапилося з пані Дюпен, хоча вона була жінка розумна і хоча у неї я прожив кілька років; згодом вона сама не раз говорила мені про це. Втім, бували і деякі винятки, про які я говоритиму далі.

Визначивши таким чином мої таланти і відповідне для мене становище, залишалося лише дати мені змогу здійснити своє покликання. Трудність полягала в тому, що я не закінчив навчання і навіть не достатньо знав латину, щоб стати священиком. Пані де Варенс надумала відправити мене на якийсь час до семінарії. Вона переговорила про це з ректором. Це був лазарист[44] на ім’я Гро, людина добра, сліпа на одне око, худа, сива, найдотепніша і найменш педантична з усіх лазаристів, яких я лише знав, – що, кажучи по правді, ще не було великою чеснотою. Він приходив іноді до матусі. Вона приймала його ніжно і навіть часом трохи кокетувала з ним, змушуючи іноді шнурувати їй корсаж, що він і робив досить охоче. Тим часом, як він виконував її прохання, вона метушилася по кімнаті, хапаючись то за те, то за те, а пан ректор, не випускаючи з рук шнурків, бігав за нею, буркочучи і щохвилини повторюючи: «Та постривайте ж, пані!». Картина була доволі кумедна.

Пан Гро відразу ж пристав на пропозицію матусі. Він задовольнився досить скромною винагородою і взявся навчати мене. Залишалося отримати згоду єпископа, який не лише охоче її дав, а й захотів оплатити моє навчання. Він дозволив мені носити світський одяг доти, поки я відбуду іспити, за наслідками яких можна буде судити про мої успіхи.

Яка зміна! Мені довелось підкорятися. Я пішов до семінарії, як на страту. Що за сумна будівля – семінарія, надто для того, хто приходить туди з будинку чарівної жінки! Я взяв із собою лише одну книгу, якою скористався з ласки моєї матусі і яка стала для мене великою втіхою. Ви не вгадаєте, що це була за книга: то були ноти. Матуся розвивала багато своїх талантів, і музика була не на останньому місці. У неї був голос, вона непогано співала і трохи грала на клавесині. Вона була така добра, що дала мені кілька уроків співу; довелося почати здалеку, оскільки я ледве знав і музику наших псалмів. З десяток жіночих уроків, до того ж доволі безладних, не лише не навчили мене читати по нотах, але не дали мені уявлення і про четверту частину музичних знаків. Проте у мене була така пристрасть до цього мистецтва, що я вирішив спробувати вправлятися самотужки. Ноти, які я захопив із собою, були не з найлегших: то були кантати Клерамбо.[45] Можна уявити собі, до якої міри я був старанний і наполегливий, якщо я скажу, що, не знаючи ні транспонування, ні рахунку, зумів розібрати і безпомилково проспівати речитатив і першу арію з кантати «Алфей і Аретуза»;[46] правда, цю арію так точно скандовано, що досить лише промовляти вірші згідно з їх розміром, щоб потрапити у такт мелодії.

У семінарії був один клятий лазарист, який вирішив узятися за мене і змусив мене зненавидіти латину, якої хотів навчити. У нього було гладеньке і жирне чорне волосся, темне обличчя, голос буйвола, погляд сови, кабаняча щетина замість бороди, сардонічна посмішка і неприродні рухи манекена. Я забув його ненависне ім’я, але його страшне і солодкувате обличчя залишилось у мене в пам’яті, і я не можу згадувати про нього без огиди. Так і бачу, як він зустрічає мене в коридорі, нахиляє свого засмальцьованого чотирикутного капелюха, запрошуючи мене до себе в кімнату, яка здавалася мені жахливішою, ніж в’язниця. Легко уявити, як відрізнявся мій учитель від придворного абата!