Розділ «Чвара королів»

«Міраам» саме обходив порослий лісом мис. Попід стрімчаками, увінчаними соснами, на десятку рибальських байдаків витягали сітки. Далі в морі повертав через вітер досить великий коч. Теон пішов на ніс, щоб краще все роздивитися. Найперше він побачив замок — столець Ботликів. Коли Теон був малий, твердиня була вибудувана з колод, землі та плетених тинів. Але ту будівлю давно зрівняв з землею Роберт Баратеон. Князь Савейн звів нову кам’яну вежу з мурами, яка тепер і увінчувала вершину пагорба. З опецькуватих кутових башт звисали блідо-зелені прапори зі зграйками сріблястих рибок на них.

Під сяким-таким захистом невеличкого риб’ячого замку розташувалося селище Княж-Пристань, гавань якого юрмилася кораблями. Востаннє бачена Теоном, Княж-Пристань являла з себе задимлену пустку, вздовж кам’янистого берега якої впереміш лежали кістяки спалених лодій та розтрощених галер, наче рештки мертвих морських чудовиськ, а від будинків стояли самі руїни стін та лежав холодний попіл. Десять років по тому слідів війни майже не лишилося. Посполиті вимурували собі нові хатини з каміння від старих і нарізали нової дернини на дахи. Коло пристані стояла нова корчма, вдвічі більша за стару; нижній поверх її склали з тесаного каміння, а два верхніх — з колод. Щоправда, септ за корчмою не відбудували — від нього лишилася сама тільки семикутна основа. Схоже, гнів Роберта Баратеона позбавив залізян смаку до нових богів.

Теона більше цікавили кораблі, ніж боги. Серед щогл незліченних рибальських байдаків він побачив тирошійську торговельну галеру, що вивантажувала свій крам, а поруч — череватий ібенійський коч з чорним просмоленим коробом. Ще Теон помітив багато лодій, принаймні п’ять чи шість десятків; вони гойдалися у морі або лежали на всипаному камінням березі північніше від пристані. На деяких вітрилах виднілися знаки з інших островів: кривавий місяць Коливоротів, чорний, схоплений смугами бойовий ріг князя Дівера, срібну косу Харло. Теон пошукав поглядом «Тишу» дядька Еурона, та не побачив жодного сліду стрімкої й жахливо небезпечної червоної лодії. Але батьків «Великий кракен» з великим сірим тараном у подобі свого тезки стояв тут-таки серед інших.

Чи не передбачив князь Балон його повернення? Чи не скликав, бува, корогви Грейджоїв? Рука знову сягнула під кобеняка, намацала мішечок з промасленої шкіри. Про лист не знав ніхто, крім Робба Старка; нема дурних — довіряти таку таємницю птахові. Але ж князя Балона ніхто за дурня не тримає. Він міг би здогадатися, чому його син повертається додому через стільки років, і діяти відповідно.

Думка його не втішила. Батькова війна давно скінчилася, до того ж скінчилася поразкою. Наставав час Теона — час його задуму, його слави, а згодом і його корони. Але ж якщо лодії стоять у порті…

А може, то лише захисна пересторога, хто його зна. Захід власної безпеки, аби війна не перекинулася через море на острови. Старі люди норовом бувають сторожкі, а його батько вже старий, як і дядько Віктаріон, що очолює Залізний Флот. Щоправда, про дядька Еурона співали інших пісень, але ж «Тиші», здається, на припоні немає. «То й на краще», сказав собі Теон. «Швидше зможу завдати удару.»

Поки «Міраам» рухався до берега, Теон нетерпляче міряв кроками чардак і видивлявся на берег. Ясна річ, він не чекав побачити на пристані самого князя Балона, але ж батько міг би надіслати когось йому назустріч. Силаса Кислоротого, управителя. Князя Ботлика. Може, навіть Дагмера Репаного Жбана. Як добре було б знову побачити стару й жахливу Дагмерову мармизу. Адже майбутнє прибуття Теона не тримали в таємниці. Робб надіслав з Водоплину круків, а коли в Морестражі не знайшлося залізянських лодій, Язон Малістер вислав до Пайку ще й власних птахів, бо припустив, що Роббові могли загубитися.

І все ж Теон не бачив жодного знайомого обличчя, жодної почесної варти, яка б могла супроводити його з Княж-Пристані до Пайку. Самі лише хами сновигали туди-сюди у своїх хамських справах. Пришибні служки викочували барила вина з тирошійського торговця, рибалки горлали, продаючи сьогоднішній вилов, діти бігали та гралися навкруги. Жрець у рясі Потоплого Бога кольору морської води вів пару коней вздовж кам’янистого берега; над ним з вікна корчми вивішувалася повія, заклично гукаючи до перехожих ібенійських жеглярів.

Корабель зустрічала жменька княж-пристанських купців. Поки «Міраам» припинали до берега, вони вигукували запитання.

— Ми зі Старограду! — гукав капітан у відповідь. — Веземо яблука та помаранчі, вертоградські вина, пір’я з Літніх островів! Є перець, плетена шкіра, сувій мирійського мережива, дзеркала для зацних панянок, пара староградських цимбал, що солодших ви й не чули!

Зі скрипінням та глухим ударом на берег впали дерев’яні сходи.

— А ще я привіз вам вашого спадкоємця!

Княж-пристанці витріщалися на Теона бляклими байдужими очима, і він зрозумів, що вони його не впізнають, ба й не здогадуються, хто він такий. На нього напала лють. Він пхнув капітанові у долоню золотого дракона і мовив:

— Хай твої люди знесуть мої речі на берег.

І закрокував сходами додолу, не чекаючи відповіді.

— Корчмарю! — гримнув він. — Мені треба коня!

— Треба, то й треба, мосьпане, — буркнув чолов’яга, навіть не вклонившись. Теон вже й забув, які зухвалі бувають залізяни. — В мене тут один є. Може, стане у пригоді. Куди вам їхати, мосьпане?

— До Пайку.

Дурень досі його не впізнав. Треба було вдягти найкращого жупана з вигаптуваним на грудях кракеном.

— Рушати треба скоро, аби дістатися Пайку завидна, — мовив корчмар. — Мій хлопець поїде з вами, покаже дорогу.