Розділ «Чвара королів»

— У підземеллях немає вікон. Там одна година не різниться від іншої, а для мене тепер усі години — чорна ніч.

Лункими кроками Кетлін вийшла з трапезної. Поки вона піднімалася сходами до світлиці князя Гостера, знадвору чулися вигуки: «Таллі!» та «Гей, наливаймо повнії чари! За відважного молодого князя!».

«Мій батько ще не помер!», ладна була заволати вона донизу на бенкетників. «Мої сини померли, але батько живе, хай вам усім грець! І він досі — ваш князь та господар!»

Князь Гостер глибоко спав.

— Їхня ясновельможність нещодавно випили келиха сон-вина, мосьпані, — мовив маестер Виман. — Від болю. Вони й не знатимуть, що ви прийшли.

— Байдуже, — відповіла Кетлін. «Він радше мертвий, ніж живий, та все ж живіший за моїх бідних любих синочків.»

— Чи не можу я, мосьпані, щось зробити для вас? Може, якогось снодійного трунку?

— Дякую, маестре, не треба. Скільки не спи, а горе своє не проспиш. Бран та Рікон заслужили від мене кращого поминання. Ви можете піти на бенкет. Я трохи посиджу біля пана батька.

— Як накажете, мосьпані. — Виман вклонився і залишив її наодинці з володарем Водоплину.

Князь Гостер лежав на спині з відкритим ротом і дихав, наче зітхав, з тихим посвистом. Одна рука звисала з краю постілі — бліда, змарніла, позбавлена плоті, але тепла на дотик. Кетлін сплела свої пальці з батьковими і стиснула. «Скільки не хапай за батькові руки, все одно на цьому світі не втримаєш», гірко подумала вона. «Час вже їх відпустити.» Але пальці ніяк не хотіли розгинатися.

— Я не маю з ким побалакати, пане батьку, — мовила Кетлін. — Я молюся, та боги не відповідають.

Вона легенько поцілувала батькову руку. Шкіра була тепла, сині жили розгалужувалися, наче річки, під блідим прозорим покровом. Ззовні навколо замку текли більші річки: Червонозуб та Перекат. Вони тектимуть вічно, навіть коли річки у батьковій руці зупиняться назавжди. Надто швидко, надто рано.

— Минулої ночі мені наснився той випадок, коли ми з Лізою заблукали, повертаючись верхи з Морестражу. Пам’ятаєте? Насунувся чудернацький туман, ми відстали від решти почту. Все навколо стало сіре. Я й на аршин попереду кінського носа не бачила. Дорога кудись зникла. Гілки дерев нагадували довгі кощаві руки, що намагалися нас схопити. Ліза почала плакати, а я гукала, та туман, здавалося, ковтав усі звуки. На щастя, Петир знав, де ми, повернувся, знайшов і привів додому…

— Але тепер нема кому мене шукати, чи не так? Цього разу я мушу знайти свій власний шлях. А це тяжко, ой як тяжко.

— Я дедалі частіше згадую старківське гасло. Зима вже насунулася, пане батьку. На мене. Окрім Ланістерів, Робб тепер мусить воювати ще й з Грейджоями, а за віщо? За золотий вінок та залізне сідало? Чи не занадто вже наша земля спливла кров’ю? Я хочу повернути моїх дівчаток. Я хочу, щоб Робб склав меча і обрав собі якусь дочку Вальдера Фрея — хай буде незугарна, аби ж змогла подарувати йому подружнє щастя та міцних синів. Я хочу повернути Брана та Рікона, я хочу… — Кетлін похнюпилася. — Хочу, — мовила вона ще раз, і слова залишили її.

Нарешті свічка вигоріла та згасла. У щілини віконниць навскіс падали промені місячного світла, малюючи бліді сріблясті грати на обличчі батька. Кетлін чула тихий шепіт його утрудненого подиху, невпинний шурхіт річкових вод, тихі звуки якоїсь любовної пісні, сумної та чарівної, що плинула з двору.

— Кохав я діву, руду, наче осінь, — співав Римунд, — із заходом сонця у ряснім волоссі.

Кетлін навіть не помітила, коли скінчився спів. Минуло кілька годин, але як на неї, Брієнна виникла коло дверей за один удар серця.

— Ласкава пані, — тихенько покликала вона. — Настала північ.

«Настала північ, батьку», подумала Кетлін, «і я знову мушу виконувати свій обов’язок.» Вона відпустила батькову руку.