Розділ «Чвара королів»

— Я лише подумала, що вам стане до смаку товариство, веселіше за моє.

— Мені добре й тут.

Дівчина вмочила окраєць у витоплене сало, на якому смажився пструг.

— Цього ранку прилетів ще один птах. — Кетлін не знала сама, навіщо казала. — Маестер негайно збудив мене. З обов’язку, не з доброго наміру. Бо звістку він приніс найлихішу.

Кетлін спершу не збиралася казати Брієнні. Крім неї та маестра Вимана, ніхто ще не знав, і вона хотіла зберегти таємницю, доки… доки…

«Доки що, дурепа? Хіба можна поховати таємницю в серці так, щоб вона не справдилася? Ти вигадала собі, що як нікому не казати, не розмовляти з жодною живою душею, то правда перетвориться на сон, а тоді на напівзабуте нічне жахіття? Якби ж то боги мали таку ласку до людей…»

— Якісь новини з Король-Берега? — спитала Брієнна.

— Краще б з Король-Берега. Але ж ні. Птах прилетів з замку Кервин від мого каштеляна, пана Родріка.

«На чорних крилах чорнії слова.»

— Він зібрав силу, яку зміг, і рушає на Зимосіч, аби відвоювати замок. — «Наче тепер ті порожні стіни чогось варті.» — А ще пан Родрік повідомляє… пише… каже, що…

— Ласкава пані, що трапилося? Якась звістка про ваших синів?

Яке просте питання; якби ж відповідь на нього могла бути простіша. Коли Кетлін спробувала говорити, слова застрягли у горлянці.

— Я не маю більше синів, окрім Робба.

Вона спромоглася вимовити цей жах, не схлипнувши. І втішалася хоча б цим.

Брієнна вирячила на неї злякані очі.

— Прошу пані?!

— Бран та Рікон намагалися втекти, але їх запопали на млині, що стоїть на річці Жолудянці. Теон Грейджой виставив їх голови на мурах Зимосічі. Той самий Теон Грейджой, який їв за моїм столом з десяти років.

«Ось я і сказала. Пробачте мені, боги. Я сказала, і тепер усе справдилося.»

Обличчя Брієнни розпливлося, наче у воді. Вона сягнула рукою через стіл, але пальці зупинилися перед рукою Кетлін — мовби злякавшись, що їх доторк виявиться небажаним.

— Я… нема таких слів на світі, пані. Добра пані моя… ваші сини… їх забрали боги, і тепер вони на небі.