Розділ «Чвара королів»

— Така раптова щедрість викликала в мене розумні підозри.

— Я можу стяти вам голову, коли забажаю. Навіщо мені вас труїти?

— Смерть від отрути можна видати за природну. Важче твердити, що в мене голова сама відвалилася.

Він зиркнув угору з підлоги, примружившись; його очі, зелені, наче в кота, потроху звикали до світла.

— Я б запросив вас сісти, але ваш брат не лишив мені жодного стільця.

— Я можу постояти, не впаду.

— Справді? А вигляд маєте жахливий, мушу сказати.

Бранець був скутий на зап’ястках і гомілках, усі кайдани з’єднувалися між собою, тому він не міг зручно ані лежати, ані стояти. Кайдани на ногах були прикручені до стіни.

— Вважаєте, на мені вже досить заліза, чи ви принесли ще? Можу гарненько поторохтіти, якщо вам до смаку.

— Ви самі собі погіршили долю, — нагадала вона бранцеві. — Ми оселили вас у зручній баштовій опочивальні, як личить вашому родові та станові. А ви відплатили тим, що спробували втекти.

— Цюпа — вона і є цюпа. Під Кастерлі-на-Скелі є такі, що оця проти них — садок вишневий коло хати. Не втрачаю надії колись показати їх вам.

«Якщо він і зляканий, то добре приховує», подумала Кетлін.

— Людина, скута по руках та ногах, мусила б краще добирати слова, що виходять з її вуст, пане. Я не на те прийшла, щоб слухати ваші погрози.

— Не на те? То напевне, на те, аби зазіхнути на мене тілесно? Кажуть, скорботні вдовиці дуже сумують у своїх порожніх ліжках. Ми, Королегвардія, присягаємося дружин не брати, але трохи втішити вас я не відмовлюся. Треба, то й треба. Наливайте вина, скидайте платтячко, і подивимося, чи я досі на щось здатний.

Кетлін витріщилася на нього з відразою. Чи був колись на світі чоловік одночасно такий вродливий і такий ниций?

— Якби ви це сказали в присутності мого сина, він би вас убив!

— Тільки якби лишив оці іграшки на мені. — Хайме Ланістер забрязкотів кайданами. — Ми ж обоє знаємо, що малий боїться зустріти мене у двобої.

— Мій син ще молодий, але ви дуже помиляєтеся, коли вважаєте його дурним. Щось ви не були такі швидкі на виклики, коли мали при собі військо.

— А чи старі Королі Зими теж ховалися за мамчиними спідницями?

— Мені починає набридати, пане. Я мушу знати певні речі.