Розділ «Чвара королів»

Ключник у підземеллі був миршавий, з червоним пияцьким носом. Він добряче надудлився пива і тепер куняв над великим кухлем та рештками пирога з голубами. На жінок сторож зиркнув підозріло.

— Даруйте, мосьпані… та князь Едмур наказав нікого не пускати до Крулеріза без писаної ним грамоти з печаткою.

— Князь Едмур?! Хіба мій батько вже помер, а мені й не сказали?

Ключник облизнув губи.

— Ні, мосьпані, скільки знаю, наш ясний пан ще живі.

— Тоді відчиняй, бо підеш зі мною до світлиці князя Гостера і розкажеш йому сам, з якого дива смів мені відмовити.

Він опустив очі.

— Підкоряюся наказові пані.

Ключі висіли в нього на ланцюжку, на шкіряному, набитому нютами пасі. Він щось бурмотів, поки перебирав їх, аж нарешті знайшов той, що пасував до дверей Крулерізової темниці.

— Іди пий своє пиво, а нас залиш, — наказала Кетлін. З низької стелі звисав на гаку олійний ліхтар. Кетлін взяла його і збільшила полум’я.

— Брієнно! Хай нас ніхто не турбує.

Брієнна кивнула і стала ззовні темниці, поклавши руки на маківку меча.

— Пані покличуть, коли матимуть у мені потребу.

Кетлін штовхнула плечем важкі двері з дощок та залізних смуг і ступила у вогку бридку темряву. Вона перебувала у самому череві Водоплину, в його смердючих кишках. Під ногами хрумтіла стара солома; стіни вицвіли від селітри. Крізь камені ледь-ледь шуміла течія Перекату. Світло ліхтаря вихопило з мороку цебро, повне гидоти, у одному кутку, і скупчену постать у іншому. Глек вина стояв коло дверей недоторканий. «Оце тобі й уся хитрість. Добре, хоч ключник не видудлив вино сам.»

Хайме підняв руки до обличчя, щоб сховатися від світла. Кайдани на руках забрязкотіли.

— Пані Старк, — мовив він голосом, захриплим від довгої мовчанки. — На жаль, я не в тому стані, щоб гідно вас прийняти.

— Подивіться на мене, пане лицарю.

— Від світла очам боляче. Хвильку почекайте, якщо ваша ласка.

Хайме Ланістерові не дозволяли мати бритву, відколи захопили його у Шепітній Пущі, тому обличчя, колись разюче схоже на королевине, зараз вкривала кошлата борода. Виблискуючи золотом під ліхтарем, порость на обличчі робила його схожим на великого жовтого звіра, величного навіть у ланцюгах. Брудне волосся спадало на плечі сплутаними косами та ковтунами, одяг гнив просто на тілі, обличчя схудло і змарніло… проте навіть зараз краса та сила цього чоловіка відразу вкидалися у око.

— Бачу, вам не смакувало вино, яке я наказала надіслати.