Розділ «Чвара королів»

— Я? Та ви що? Цікаво, чому тоді двір сміявся з вас? — Він слабко всміхнувся. — Ви ж приїхали по людей, хіба ні?

— Здіймаються холодні вітри. Стіну треба утримати.

— Щоб її утримати, потрібні люди. Я вам їх дав… і ви могли б це помітити, якби слухали вухами і чули щось, окрім образ. Забирайте людей, дякуйте мені та зникніть, бо я маю велику спокусу знову тицьнути в вас виделкою для крабів. Переказуйте мої теплі вітання воєводі Мормонту… і Джонові Сніговію також.

Брон ухопив пана Алісера за лікоть і виштовхав з палати.

Великий маестер Пицель тим часом вже втік, але Варис та Мізинець бачили усе від початку до кінця.

— Моє захоплення вами, мосьпане, зростає з кожним днем, — зізнався євнух. — Ви втішили старківського малого кістками його батька та здихалися варти вашої сестри одним вправним рухом. Ви дали тому чорному братчикові людей, яких він просив, позбавили місто кількох голодних ротів, але подали усе як жарт, щоб ніхто не казав, наче карлик боїться мамунів та чугайстрів. І не кажіть, майстерно зроблено.

Мізинець попестив борідку.

— Ви справді хочете відіслати усю свою сторожу, Ланістере?

— Ні, я хочу відіслати усю сторожу сестри.

— Королева цього ніколи не дозволить.

— А я гадаю, що може й дозволити. Я ж її брат, і коли ви взнаєте мене краще, то зрозумієте, що я завжди кажу щиро і роблю те, що казав.

— Навіть коли брешете?

— Особливо коли брешу. Чомусь я, пане Петире, відчуваю, що ви на мене сердиті.

— Моя любов до вас така сама, пане Правице, як і була завжди. Але мені не до смаку бути пошитим у дурні. Якщо Мирцела вийде заміж за Тристана Мартела, її навряд чи можна видати за Роберта Арина, чи не так?

— Не без великого гармидеру, — визнав Тиріон. — Вибачте мені невеличку хитрість, пане Петире, але коли ми про те розмовляли, я ще не знав, чи приймуть дорнійці мою пропозицію.

Та Мізинець вибаченнями не втішився.

— Мені не смакує слухати брехню, мосьпане. Наступного разу не залучайте мене до своїх оборудок.

«Тільки якщо ти пообіцяєш те саме», подумав Тиріон, зиркнувши на кинджал у піхвах при Мізинцевому боці.

— Якщо я вас образив, то вельми шкодую про таку прикрість. Усі ж знають, як ми вас любимо, ласкавий пане. Вас нам ніхто не замінить.

— То спробуйте не забувати. — На цих словах Мізинець пішов геть.