Розділ «Чвара королів»

— Бажаю, щоб мене вислухали! — Між близнюків Рожвинів пропхався стрункий чоловік, вдягнений у все чорне.

— Пане Алісере! — вигукнув Тиріон. — А я й не знав, що ви прибули до двору. Мали б надіслати мені звістку.

— Я надсилав, як вам добре відомо. — Терен був колючий, як його ім’я, сухорлявий, гостропикий чоловік років п’ятдесяти, з важким поглядом і важкою рукою, з чорним волоссям, помережаним сивими пасмами. — На мене не зважили, мене ніхто не слухав, мене лишили чекати, наче якусь хамську прислугу.

— Та невже? Броне, який прикрий недогляд. Ми з паном Алісером старі друзі, ба навіть Стіною разом ходили.

— Любий мій пане Алісере, — промуркотів Варис, — не судіть нас надто суворо. Так багато людей шукають ласки короля Джофрі у ці непевні та зрадливі часи.

— Часи настали ще гірші, ніж ти гадаєш, євнуше.

— В обличчя ми кажемо «пане євнуше», — докинув Мізинець.

— То як ми можемо прислужитися вам, добрий братчику? — запитав великий маестер, аби розрадити суперечку.

— Князь-воєвода надіслав мене до його милості короля, — відповів Терен. — Справа надто тяжка, щоб довіряти її слугам.

— Король грається з новим самострілом, — відповів Тиріон. Аби позбавитися Джофрі, довелося підсунути йому неоковирного мирійського арбалета, що випускав по три стріли одночасно, і тепер королю ніщо було не миле, доки він його не спробує. — Кажіть нам, слугам престолу, або мовчіть собі.

— Воля ваша, — буркнув пан Алісер незадоволено. — Мене надіслали повідомити, що ми знайшли двох давно зниклих розвідників. Вони були мертві, та коли ми привезли їхні тіла на Стіну, вони повстали уночі. Один убив лицаря Яремію Рикера, другий замірявся на життя князя-воєводи.

Тиріон почув віддалене хихотіння. «Та він що, знущається з мене?» Він посовався на троні й зиркнув униз на Вариса, Мізинця та Пицеля, питаючи себе, чи ніхто з них не доклав до цього руки. Адже честь та гідність карлика трималися на такій тонкій ниточці. Щойно з нього почнуть кепкувати, він приречений. Та все ж таки… все ж таки…

Тиріон згадав холодну ніч під зорями, коли він стояв коло малого Джона Сніговія та великого білого вовка на верхівці Стіни коло краю світу і вдивлявся у суцільну темряву вдалині. Він тоді щось відчув — але що? — якийсь острах, що різав незгірш жорстокого північного вітру. В темряві завив вовк, і спиною пробігли дрижаки.

«Та не дурій», наказав він собі. «Вовк, вітер, темний ліс… що тут такого?» І все ж таки… Поки він гостював у замку Чорному, йому до душі припав старий Джеор Мормонт.

— Сподіваюся, Старий Ведмідь вцілів при нападі?

— Вцілів.

— То ваші братчики вбили цих, гм, мерців?

— Так, ми їх убили.

— Але ви певні, що цього разу вже до смерті? — співчутливо спитав Тиріон. Коли Брон пирхнув сміхом, Тиріон зрозумів, як йому вести справу далі. — Зовсім конечно до смерті?

— Вони й від початку були мертві! — гарикнув пан Алісер. — Бліді та холодні, чорнорукі та чорноногі! Я привіз Яферову руку, відірвану від його тіла байстрюцьким вовком.