Розділ «Чвара королів»

Крастер, вдягнений у овечу кацавейку та накинутий на плечі кожух зі зшитих докупи шкур, виглядав доволі вбого проти гостей. Втім, на одному дебелому зап’ястку він мав товсте кільце, що виблискувало золотом. З виду господар дому був чолов’яга кремезний та міцний, хоча вже в літах: грива його сивого волосся потроху вицвітала з сірого до білого. Від приплюснутого носа та викривлених донизу вуст обличчя його здавалося лихим та жорстоким; одного вуха бракувало. «Ось він який, справжній дичак.» Джон згадав казки Старої Мамки про свавільних дикунів, що цмулять кров з людських черепів. Натомість Крастер сьорбав ріденьке жовте пиво з вищербленого кам’яного кухля. «Мабуть, не ті казки слухав.»

— Не бачив я вашого Бенджена Старка вже зо три роки, — саме казав він Мормонтові. — Та й правду кажучи, нітрохи за ним не сумую.

Між лавами тинялося з півдесятка чорних цуциків та двійко поросят. Жінки у грубо зшитих оленячих шкурах розносили роги пива, порали вогонь, кришили до казана моркву та цибулю.

— Він мав тут проходити минулого року, — мовив Торен Рідколіс.

Якийсь собака підсунувся понюхати навколо його ніг. Розвідник дав йому копняка, і пес зі скавучанням забрався геть.

Воєвода Мормонт додав:

— Бен шукав пана Веймара Ройса, який зник разом з Гаредом та молодим Вілом.

— Еге ж, пам’ятаю оту трійцю. Панич був не старший, приміром, за те цуценя. Соболиний кожух, чорна криця і забагато пихи, щоб спати під моїм дахом. Та жінки мої все одно на нього заглядалися, мов ті корови.

Він примружився на найближчу з жінок.

— Гаред казав, що вони женуться за наскочниками. А я йому: з таким шмаркачем на чолі моліться, щоб не нагнали. Гаред, як на гайворона, нічогенький був чолов’яга. Вух мав менше за мене. Зима їх відкусила — так само, як мені.

Крастер засміявся.

— А тепер я чую, що в нього вже й голови нема. Теж зима відкусила, ге?

Джон згадав віяло червоної крові на білому снігу і копняка, що його дав голові мерця Теон Грейджой. Страта утікача. А на зворотньому шляху до Зимосічі Джон та Робб поїхали наввипередки і знайшли шість лютововчат у снігу. Не менше як тисячу років тому.

— Коли пан Веймар від вас пішов, то куди попрямував?

Крастер здвигнув плечима.

— Ото мені робити більше нічого, як видивлятися, куди гайворонів лихо несе.

Він хильнув пива і відставив кухля.

— Відколи я востаннє куштував південське вино, вже й ведмеді встигли виспатися. Вина б мені трохи не завадило. І нову сокиру. Моя вже геть не кусається, а мені так не можна — я мушу жінок захищати.

Він озирнувся на своїх заклопотаних дружин.

— Вас тут мало, живете наодинці, — зазначив Мормонт. — Якщо хочете, дам вам супровід на південь до Стіни.