Розділ «Чвара королів»

Дивен знову заклацав зубами.

— Може, й хочу. Крастер має десять пальців і прутня, далі одинадцяти ніяк не порахує. Як у нього двійко жінок вкрасти, то він і не взнає.

— Скільки ж він має дружин? — здивувався Грен.

— Тобі стільки не світить, братчику. Та воно неважко, коли ти їх сам собі виродив. Онде твоя звірюка, Сніговію.

Привид, хутро якого добряче прибив дощ, вже трусив поряд з Джоновим коником, високо задравши хвоста. Він рухався так тихо, що Джон і не сказав би, коли саме той з’явився. Кінь Грена сахнувся від запаху; навіть зараз, більше як через рік після його появи, коні почувалися недобре у присутності лютововка.

— За мною, Привиде. — Джон стиснув коника острогами і рушив до Крастерового Дитинця.

Ясна річ, по цей бік Стіни він не чекав побачити кам’яного замку, але ж малював в уяві хоча б городище на пагорбі з дерев’яним палісадом та вежею з колод. Натомість братчики побачили перед собою неабияку купу гною, сажі для свиней, порожню овечу кошару та величезну мазанку, аж ніяк не схожу на вежу чи замкову палату. Довга і низька хата була викладена з колод, обмазана глиною і вкрита дерниною. Все це разом стояло на горбку занадто невеличкому, аби кликати його пагорбом, і було обнесене земляним валом. Подекуди дощ проїв прогалини у обороні, якими додолу схилом спливали брунатні струмки. Вони вливалися у потічок, що загинався кудись на північ і від останніх дощів перетворився на стрімкий каламутний бурчак.

На південному заході Джон знайшов відчинені ворота, з боків облямовані тваринними черепами на високих жердинах: з одного боку стояв ведмідь, з іншого баран. На ведмежому черепі ще збереглося кілька шматочків м’яса. Джон помітив це, коли минав його верхи. На подвір’ї розвідники Ярмана Парогача та хлопці з передового загону Торена Рідколіса лаштували конов’язі та намагалися ставити намети. У сажі навколо трьох велетенських свиноматок юрмилося безліч дрібних паців. Неподалік маленька дівчинка, зовсім гола під дощем, смикала моркву з грядки, а двоє жінок зв’язували свиню на забій. Льоха верещала тонко та відчайдушно, мало не по-людськи. Четові хорти люто гавкали у відповідь, хрипіли та смикали налигачі, скільки б їх не кляв їхній псяр, а двійко Крастерових собак відповідали тим самим. Побачивши Привида, дехто з собак замовк та хутко утік, а інші стали припадати до землі та гарчати. Лютововк не звернув на них уваги — так само, як і Джон.

«Гаразд, хоч три десятки з нас пересплять у теплі та суші», подумав Джон, роздивляючись хату. «Може, десятків зо п’ять.» Для двох сотень помешкання було вочевидь малувате; більшості доведеться лишитися ззовні. Але де їх покласти? Дощ перетворив половину двору на калюжі по кісточки завглибшки, а решту — на липку грязюку. От вам і ще одна паскудна нічка.

Князь-воєвода довірив свого коня Скорботному Едові. Коли Джон спішився, той саме вичищав грязюку з кінських копит.

— Пан Мормонт у хаті, — оголосив він. — Казав, щоб ти йшов до нього. А вовка залиш ззовні, бо він на вид такий голодний, що й котрогось із Крастерових дітей зжере. Та по правді, я й сам такий голодний, що теж би котрогось із його дітей зжер, аби їх подали гарячими. Ти йди, я про твого коня подбаю. Там усередині, мабуть, тепло і сухо… ой, не кажи, мене ж бо не покликали.

Він вишкрябав блямбу вогкої грязюки з-під кінської підкови.

— Ти ба, грязюка зовсім як лайно, еге ж? Може, увесь цей пагорб складено з Крастерового лайна?

Джон всміхнувся.

— Хтозна. Я чув, він тут довгенько сидить.

— От втішив, дякую. Іди вже до Старого Ведмедя.

— Привиде, сидіти, — наказав Джон.

Замість дверей при вході до Крастерового Дитинця висіли дві запони з оленячої шкури. Джон пропхався між ними, схиливши голову перед низьким одвірком. Всередині знайшлося тузнів зо два найголовніших розвідників, що грілися навколо вогнища, розкладеного у ямі посеред земляної підлоги, стікаючи водою з чобіт у калюжі. У хаті смерділо торфом, кізяками та мокрою псиною. У повітрі висіла завіса диму, та все одно воно лишалося вогким. Крізь дірку-димар у стелі протікав дощ. Уся хата являла з себе одне велике помешкання з влаштованим угорі подом для спання, на який вели дві сучкуваті драбини.

Джон згадав, як почувався того дня, коли вони вирушали зі Стіни: хвилювався, наче дівчина у шлюбну ніч, але палав бажанням побачити таємниці та дива за кожним новим обрієм. «Ну ось воно, одне з тих див», сказав він собі, роздивляючись вбоге, брудне, смердюче житло. Ядучий дим вичавлював сльози. «Шкода, Пип і Ропух не бачать, яку розкіш втрачають.»

Єдиний, хто сидів коло вогню на власному стільці, був Крастер. Навіть князь-воєвода Мормонт мусив тіснитися на загальній лаві, слухаючи бурмотіння свого крука з плеча. Позаду стояв Ярман Парогач, в якого з поплямованої кольчуги та лискучої мокрої шкіри каптана стікала вода; поруч з ним тупцював Торен Рідколіс у важкому панцирі покійного пана Яремії та його кожусі, облямованому соболем.