Розділ «Чвара королів»

Він сподівався, що Сем хоч якось тримається там, у кінці валки. З нього не було доброго вершника навіть у ясну суху погоду, а після шести днів дощу грунт став зрадливий — перетворився на суміш рідкої грязюки та прихованих каменів. Коли дмухав вітер, хмари води летіли просто у очі. Стіна текла струмками та водоспадами десь там на півдні, змішуючи свій підталий лід з теплим дощем. Пип і Ропух, напевне, сидять коло вогню в трапезній, сьорбають пряне вино перед вечерею. Джон їм заздрив. Його волога вовняна одежина липнула до шкіри, викликаючи сверблячку, шия та плечі люто боліли від ваги кольчуги та меча, живіт нудило від вічної солоної тріски, солоної ж яловичини та твердого сиру.

Попереду засурмили у мисливський ріг — тремтливо, ледь чутно за неперервним ляпанням та стукотом дощу.

— То Парогач сурмить, — оголосив Старий Ведмідь. — Дяка богам, Крастер досі тут.

Його крук ляпнув великими крилами, каркнув «Зерна!» і знову нашорошив пір’я.

Джон нерідко чував від чорних братчиків оповідки про Крастера та його дитинець. А тепер ось побачить на власні очі. Після семи порожніх сіл вони вже лякалися, щоб не знайти Крастерове обійстя таким самим мертвим та покинутим, як решта. Але здається, минулося. «Може, Старий Ведмідь знайде якісь відповіді на свої питання», подумав він. «А нам хоч би від дощу сховатися.»

Торен Рідколіс божився, що Крастер дружить з Нічною Вартою, попри незугарні чутки, що про нього ходили.

— Він таки навіжений, ніде правди діти, — казав Торен Старому Ведмедеві, — та хто з нас не здурів би за стільки років посеред цього клятого лісу? Нехай, зате він завжди пустить розвідника до свого вогню і не надто любить Манса-Розбишаку. Ще й доброї поради нам дасть.

«Хай би дав гарячу вечерю та змогу вдягти сухе, то й добре.» Дивен казав, що Крастер — вбивця родичів, брехун, гвалтівник і боягуз. Натякав, що той веде справи з людоловами та гемонами.

— Ще й гірше, — додавав старий лісник, клацаючи дерев’яними зубами. — Холодом від нього тхне, ось що я скажу.

— Джоне, — наказав воєвода Мормонт, — ану їдь назад уздовж валки та перекажи звістку. Нагадай старшині, що я не хочу клопоту з Крастеровими дружинами. Хай братчики тримають руки при собі й балакають з тими жінками якомога менше.

— Так, пане воєводо.

Джон розвернув коня туди, звідки приїхав. Втішало, що дощ тепер не лупив у обличчя, хоча б на якийсь час. Кожен, кого він минав, здавалося, лив сльози. Валка розтягнулася мало не на версту лісу.

Посередині обозу Джон проминув Семвела Тарлі, що купчився у сідлі під широким крислатим капелюхом. Він їхав на одному запряженому у воза коні та вів за собою інших. У клітках, по дашках яких тарабанив дощ, занепокоєно верещали та ляпали крилами круки.

— Ти що, лису їм туди підсадив? — гукнув Джон.

Сем підняв голову. З крисів його бриля потекла вода.

— Ой, здоров був, Джонику. Та ні, просто їм дощ не до вподоби. Так само, як нам.

— Як ти тут ся маєш, Семе?

— Вогко. — Товстун спромігся посміхнутися. — Та поки що живий, хапко не вхопив.

— От і добре. Крастерів Дитинець просто попереду. Якщо буде на те божа ласка, то спатимемо коло вогню.

В Сема на обличчі з’явився сумнів.