Розділ «Чвара королів»

— Тим часом пан батько дощенту виїдає річковий край, а наш дядько Стафорд збирає свіже рушення при Скелі.

Серсея озирнула його підозрілим оком.

— Як ти усе це знаєш? Хіба батько розповів тобі про свої наміри, коли надсилав сюди?

— Та ні. Але я добре роздивився мапу.

Її сторожкий погляд змінився на презирливий.

— То ти, Бісе, усе це вигадав у своїй потворній бісовій голові?

Тиріон поцокав язиком.

— Е, сестричко, дозволь тебе запитати: якби ми не перемагали, хіба Старки прохали би про мир?

Він витяг листа, якого привіз пан Клеос Фрей.

— Молодий Вовк надіслав нам умови миру, от бачиш. Геть неприйнятні умови, правду кажучи. Та все ж це якийсь початок. Чи не бажаєш подивитися?

— Так, бажаю. — За один миг ока перед ним знову постала королева. — Де це ти їх узяв? Листа мали привезти до мене.

— Навіщо ж потрібна Правиця, як не брати та приносити різні речі?

Тиріон передав їй листа. Щока й досі скніла там, де свій слід залишила долоня Серсеї. «Та нехай би оббілувала мені половину обличчя, аби за таку ціну погодилася на дорнійський шлюб.»

Він відчував, що тепер цей шлюб у нього в кишені. А заразом і звістка про те, хто саме його зрадив… і саме вона — найсмачніша вишенька на його пирозі.

Бран III

Танцівницю вбрали у капи сніжно-білої вовни, прикрашені сірим лютововком дому Старк. На Брана вдягли сірі штани та білий жупан з горностаєвою облямівкою рукавів та коміра. Проти серця він носив пряжку в подобі вовчої голови зі срібла та вилощеного чорного бурштину. Він би краще взяв із собою Літа, ніж чіпляв отого срібного сустуга на груди, та пан Родрік непохитно стояв на своєму.

Низькі кам’яні сходи затримали Танцівницю лише на якусь мить. Коли Бран спонукав її рухатися далі, вона подолала їх зовсім легко. За дубовими дверима, окутими залізом, у великій трапезній палаті Зимосічі стояли вісім довгих рядів столів на кобильницях — по чотири з кожного боку проходу, залишеного посередині. На лавах юрмилися плече до плеча люди.

— Старк! — гукали вони й підводилися на ноги, коли Бран трусив мимо. — Зимосіч! Зимосіч!

Він був уже досить дорослий, щоб розуміти: кричать насправді не йому, а врожаєві, Роббові з його перемогами, панові батьку та панові діду, а ще усім Старкам, що жили й правили за вісім тисяч років. Та все ж душа його наповнилася гордістю. Поки він їхав крізь трапезну, то навіть забув про своє каліцтво. Але щойно досяг помосту, як на очах у кожної людини в палаті Оша та Ходор виплутали його з ременів та пряжок, підняли зі спини Танцівниці й перенесли до високого панівного престолу його пращурів.

Ошую від Брана сидів пан Родрік, а поруч із ним — його донька Бета. Рікон сидів одесну; він так заріс кудлатим брунатно-рудим волоссям, що воно спадало аж на горностаєвий комір його кунтушика. Він не давав нікому підрізати собі волосся, відколи поїхала паніматка. Останню дівчину-покоївку він за її труди просто покусав.