Розділ «Чвара королів»

«А я хочу бути лицарем.» Бран ковтнув ще вина з медом та прянощами з батькового келиха, вдячний, що має за що вхопитися. На боці келиха була вирізана дуже схожа на справжню вишкірена голова лютововка. Він відчув, як срібний писок притискається до долоні, й згадав останній раз, коли з цього келиха пив його вельможний батько.

То був вечір вітального бенкету в день приїзду короля Роберта з двором до Зимосічі. Тоді навколо ще стояло літо. Батьки сиділи на помості разом з Робертом, королевою та її братами. Був там і дядько Бенджен, увесь вбраний у чорне. Бран з братами та сестрами сидів поруч з дітьми короля: Джофрі, Томеном та принцесою Мирцелою. Остання всенький бенкет просиділа, витріщаючись на Робба у німому захваті. Ар’я робила смішні мармизи до Брана через стіл, коли ніхто не дивився. Санса захоплено слухала королівського співця з високою арфою, що співав якоїсь пісні про лицарство. А Рікон весь час питав, чому з ними немає Джона.

— Бо він байстрюк, — зрештою мусив прошепотіти до малого Бран.

А зараз нікого з них вже немає, наче якийсь жорстокий бог простяг величезну каральну правицю і забрав їх усіх: дівчат до полону, Джона на Стіну, Робба та пані матінку на війну, короля Роберта і пана батька до могили, а разом з ними, може, й дядька Бенджена…

Навіть унизу, на лавах за столами, сиділо багато нових людей. Джорі загинув, а з ним Товстун Том і Портер, Алин та Десмонд, колишній конюший Гулен та його син Гарвін… усі, хто поїхав на південь з батьком, навіть септа Мордана та Вайон Пул. Решта рушила під проводом Робба на війну і скоро теж могла загинути. Йому до смаку були Стріха, Рябий Тим, Скитрик та інші, але він скучив за старими друзями.

Він роздивився радісні й сумні обличчя людей, що сиділи по лавах, і спитав себе, кого тут не буде наступного року, а тоді й ще наступного. Він би плакав по них, та не міг. Адже він — Старк на Зимосічі, син свого батька, спадкоємець свого брата, майже дорослий чоловік.

Раптом у тому кінці палати прочинилися двері, й від пориву холодного повітря смолоскипи на мить спалахнули яскравіше. Пивотряс завів на бенкет двох нових гостей.

— Панна Мейра з дому Троск! — заревів огрядний стражник гучніше від гармидеру всередині трапезної. — Брат її, Йоджен, з дідицтва у Сірявці!

Люди підняли очі від кухлів та мисок, аби роздивитися нових прибульців. Бран почув, як Малий Вальдер стиха буркнув Великому Вальдерові, що сидів поряд:

— Жабоїди.

На ноги звівся пан Родрік.

— Ласкаво просимо вас, друзі, поділити з нами втіхи та щедроти цього врожаю.

Стольні слуги забігали, аби видовжити стіл на почесному помості, притягли кобильниці, дошки та стільці.

— Хто це такі? — запитав Рікон.

— Багнюки, — з відразою кинув Малий Вальдер. — Злодії та боягузи, а від поїдання жаб мають зелені зуби.

Маестер Лювин схилився коло Бранового місця і зашепотів проти вуха пораду.

— Ти мусиш гречно привітати цих людей. Я й не гадав, що вони до нас з’являться, але ж… ти знаєш, хто це такі?

Бран кивнув.

— То болотники. З плавнів на Перешийку.

— Горолан Троск був найліпшим другом вашому батькові, — мовив пан Родрік. — А це, напевне, його діти.