Розділ «Чвара королів»

Поки прибульці крокували довгою палатою, Бран роздивився, що один з них — дівчина, хоча з одягу ніколи б не сказав. На ній були штани з ягнячої шкіри, м’які й витерті довгим ужитком, та камізелька без рукавів з нашитою на неї спижевою лускою. Мало не Роббового віку, вона лишилася худорлявою та тонкою, як хлопчик, з брунатним волоссям у вузлі на потилиці та лише легким натяком на жіночі груди. На одному стрункому стегні в неї висіла плетена сітка, на іншому — довгий спижевий ніж; під пахвою вона несла старий глухий шолом з плямами іржі. До спини вона припнула сандолю для биття жаб та круглого шкіряного щита.

Брат її був на кілька років молодший і зброї при собі не мав. Усе його вбрання було зелене, аж до шкіряних чобітків на ногах. Коли він наблизився, Бран побачив, що той навіть очі має кольору зеленого моху, проте зуби — такі самі білі, як в інших. Обидва Троски будовою тіла були легкі та стрункі, мов клинки, і заледве вищі від Брана. Перед помостом вони стали на коліно.

— Ясновельможні панове Старки, — мовила дівчина. — Незліченні століття й тисячоліття минули від тієї пори, коли люди нашого роду вперше присягнули Королю-на-Півночі. Наш панотець надіслав нас, щоб знову повторити слова присяги від усього нашого люду.

«Вона ж дивиться на мене», раптом зрозумів Бран. «Треба щось відповісти.»

— Мій брат Робб веде війну на півдні, — мовив він, — але ви можете проказати слова мені, якщо ваша ласка.

— Зимосічі ми приносимо вірну службу Сірявця, — мовили вони разом. — Вогнища домівок, душі людей, врожаї ланів ми віддаємо вам, ласкавий наш пане. Мечі, списи та стріли в наших руках чекають на ваші накази. Даруйте милосердя нашим слабким, поміч нашим знедоленим, правий суд усім та кожному, і ніхто з нас не зречеться вас довіку.

— Присягаюся в тому землею та водою, — мовив хлопець у зеленому.

— Присягаюся в тому спижем та залізом, — додала його сестра.

— Присягаємося в тому льодом та вогнем, — скінчили вони разом.

Бран пошукав якихось слів. Чи мусить він теж у чомусь присягатися? Таких клятв, як їхня, він ніколи не чув, і його про таке не навчали.

— Хай зими ваші будуть короткі, а літа — плодючі, — мовив він. Це сказати ніколи не завадить. — Підведіться. Моє ім’я — Брандон Старк.

Дівчина, Мейра, підвелася на ноги й допомогла братові. Хлопчик тим часом витріщався на Брана.

— Ми принесли вам дарунки від риби, жаби та дикої птиці, — мовив він.

— Дякую вам за них. — Бран занепокоївся, чи не мусить він з чемності з’їсти жабу. — Прошу частуватися від гостинності Зимосічі.

Він спробував згадати, що чув про плавунів-болотників, які жили просто посеред мокрого багна Перешийку і рідко виходили з нього у світ. Жили вони досить вбого — ловили рибу, били жаб, мешкали у хатах з соломи та плетеного очерету на острівцях, що плавали у глибинах боліт. Подейкували, що вони — боягузи, воюють отруйними стрілами і охочіше ховаються від ворогів, ніж стрічають їх лицем до лиця. Та все ж Горолан Троск був одним з найвірніших бойових товаришів пана батька на війні за корону короля Роберта, що сталася ще до Бранового народження.

Хлопчик, Йоджен, з цікавістю оглядався палатою, поки вони всідалися.

— А де ж лютововки?

— У божегаї, — відповів Рікон. — Кудлайчик погано поводився.

— Мій брат бажав би їх побачити, — мовила дівчина.

На це гучно відповів Малий Вальдер.