Розділ «Чвара королів»

— Ні, краще Шаю. — Тиріон почув, як пані Танда привітно покликала його згори звивистих сходів. Прикидаючись, що недочув, він зашкутильгав швидше. — Накажи приготувати ноші. Я виїду з замку, щойно закінчу тут.

Двері стерегли двоє Братів Місяця. Тиріон привітав їх з усією чемністю і скривився перед сходами. Від підйому до власної опочивальні йому завжди боліли ноги.

Всередині він знайшов хлопчика дванадцяти років, що розкладав на ліжку одяг — свого трохи недоладного зброєносця. Подрік Пейн був такий сором’язливий, що скидалося, наче він приховує якусь страшну таємницю. Тиріон не міг позбавитися підозри, що батько утнув якийсь збочений жарт, віддавши йому малого у зброєносці.

— Ваше вбрання, ясний пане, — пробурмотів малий, коли Тиріон увійшов, і втупився у власні чоботи. Навіть коли він набирався сміливості щось сказати, на те, щоб дивитися у очі, її не вистачало. — Для прийому. І ланцюг ваш. Ланцюг Правиці.

— Гаразд. То допоможи мені вдягтися.

Жупан був шитий з чорного оксамиту з золотими гудзиками у подобі лев’ячих голів; ланцюг являв із себе коло суцільних золотих долонь, де пальці однієї тримали зап’ясток іншої. Под приніс Тиріонові підрізану на його зріст делію кармазинового шовку з золотою облямівкою. На звичайній людині вона б виглядала камізелькою у пояс.

Приймальня Правиці була менша, ніж королівська, і геть крихітна проти престольної палати, але Тиріонові подобалися мирійські килими, настінні гобелени, відчуття затишку та усамітненості від світу. Коли він увійшов, підкоморій вигукнув:

— Тиріон Ланістер, Правиця Короля!

Це йому теж сподобалося. Натовп ковалів, зброярів та торговців залізним крамом, що їх зігнав до палацу Брон, впав на коліна. Тиріон ухопився за бильця високого крісла коло круглого золотого вікна, зіп’явся на нього, добре всівся і припросив усіх підвестися.

— Добродії майстри, я знаю про ваші численні й нагальні турботи, тому не затримаю надовго. Поде, будь ласкавий.

Под передав йому полотняного мішка. Тиріон смикнув за поворозки й перевернув його донизу горлом. Вміст мішка висипався на підлогу з глухим стукотом металу по м’якому килимі.

— Я наказав зробити ці штуки у замковій кузні. Мені потрібні ще тисячі таких самих.

Один з ковалів став навколішки, аби роздивитися три величезні сталеві ланки, химерно скручені та з’єднані разом.

— Могутній ланцюг.

— Могутній, але закороткий, — відповів карлик. — Наче я сам. Але потрібен значно довший. Чи є в тебе ім’я, добродію?

— Мене кличуть Пузобляхом, мосьпане. — Коваль був опецькуватий, широкий поперек себе, вдягнений у просту вовну та шкіру, а руки мав товщі за бичачу шию.

— Я хочу, щоб кожна кузня у Король-Березі взялася робити такі ланки та з’єднувати їх. Усю іншу роботу наказую відкласти. Хай до справи візьметься кожен, хто знається на роботі з залізом — байдуже, цеховий майстер, наймит чи учень. Коли я їхатиму Сталевою вулицею, то хочу почути, як день і ніч дзвенять молоти. А ще я хочу, щоб за роботою наглядала чесна та поважна людина. Ти, часом, не така людина, добродію Пузоблях?

— Може, й така, мосьпане. Але що тоді буде з мечами та кольчугами, яких хочуть пані королева?

Заговорив інший коваль.

— Їхня милість наказали нам робити кольчуги, лати, мечі, кинджали, сокири, і якомога більше. Аби узброїти нових золотокирейників, мосьпане.