Розділ «Чвара королів»

— Ну, — відповів Сем, — так, але… я вже не такий зляканий, як раніше, справді. Першої ночі, щойно хтось піде у кущі відлити, мені здавалося, що то дичак підкрадається, аби мені горлянку перетнути. Я боявся, що як заплющу очі, то вже їх не розплющу, але… ну… зрештою ранок все-таки настав.

Сем спромігся на млявеньку посмішку.

— Може, я й боягуз, та не зовсім дурний. Я понабивав і понатирав болячок, спина мені скніє від їзди верхи та спання на землі, але боятися я вже майже припинив. Подивись-но. — Він простягнув руку, аби Джон побачив, що вона зовсім не труситься. — Я тут мапи малюю.

«Дивний цей світ», подумав Джон. «Зі Стіни вийшло дві сотні хоробрих братів, а єдиний з них, хто не лякається дедалі більше з кожним днем — Сем. Той Сем, який сам себе визнав боягузом.»

— Ми ще зробимо з тебе розвідника, — пожартував він. — Ти ще сам запрагнеш виїжджати у передові роз’їзди, як Грен. Побалакати про тебе зі Старим Ведмедем?

— Ану не смій мені! — Сем нап’яв каптура свого велетенського чорного кобеняка і незграбно поліз у сідло. Його кінь був селянський орач — великий, повільний, неоковирний — але тяг на собі Семову вагу вправніше, ніж малі бахмутики розвідників. — Я сподівався, ми хоч на ніч лишимося у селі, — тоскно вимовив він. — Як гарно знову переспати під дахом…

— Там не досить дахів на всіх нас. — Джон сів у сідло, всміхнувся Семові на прощання і поїхав геть. Валка вже вирушила в путь, тож він об’їхав село довкола, щоб уникнути найгіршої тісняви. Білодерева він уже надивився вдосталь.

Привид виник з підліску так раптово, що бахмутик сахнувся і став дибки. Білий вовк полював далеченько від шляху загону, та не набагато вдаліше, ніж вислані Рідколісом по дичину мисливці. Ліси виявилися такі ж порожні, як села. Про це розповів якось увечері Дивен коло вогню.

— Ми ж їдемо великим загоном, — мовив Джон. — Може, дичину відлякав наш галас у дорозі.

— Щось їх таки налякало, то вже напевне, — погодився Дивен.

Коли коник заспокоївся, Привид легко потрусив поруч. Джон нагнав Мормонта, коли той оминав великий кущ глоду.

— Птаха відіслано? — спитав Старий Ведмідь.

— Так, пане воєводо. Сем навчає їх говорити.

Старий Ведмідь пирхнув.

— І сам перший пошкодує. Вражі діти галасують, як навіжені, та хоч би раз сказали щось путнє.

Вони їхали далі мовчки, доки Джон не мовив.

— Якщо мій дядько теж бачив усі ті селища порожніми…

— …то напевне вирішив з’ясувати, чому вони спорожніли, — закінчив за нього Мормонт. — І напевне, хтось чи щось не схотіло, щоб він дізнався. Прикро, але… коли ми з’єднаємося з Кворином, нас разом стане три сотні. Який би ворог не чекав на нас попереду, легко він з нами не впорається. Ми їх знайдемо, Джоне, обіцяю тобі.

«Або вони знайдуть нас», подумав Джон.

Ар’я IV