Розділ «Чвара королів»

Джохого подорожував так довго, що Дані вже злякалася за його життя. Коли його перестали навіть і видивлятися, він раптом з’явився з південного сходу. Один з вартових, поставлених Агго, побачив його першим і загукав; на мури миттю вибігла Дані, щоб подивитися на власні очі. Справді, Джохого повернувся, ще й не один. За ним їхали троє чудернацько вбраних незнайомців верхи на бридких горбатих створіннях, поруч з якими коні здавалися дрібними.

Вони натягнули поводи перед міською брамою, подивилися вгору і побачили над собою Дані.

— Кров моєї крові! — покликав Джохого. — Я побував у великому місті Карфі й повернувся з оцими трьома, які бажають побачити тебе на власні очі.

Дані витріщилася униз на чужинців.

— Осьде я. Дивіться, скільки ваша ласка… та спершу скажіть ваші імена.

Блідий чоловік з синіми вустами відповів горловою дотракійською мовою:

— Мене звати П’ят Прей, і я знаюся на чарах.

Лисий чоловік з коштовними каменями на носі відповів валірійською говіркою Вільних Міст:

— Мене звати Цзаро Чжуан Даксос, зі спілки Тринадцяти, і я веду в Карфі велику торгівлю.

Жінка у вкритій покостом дерев’яній личині на обличчі відповіла посполитою мовою Семицарства:

— Мене звати Квайфа з Тіні. Ми прийшли шукати драконів.

— Ваші пошуки скінчилися, — відповіла їм Даянерис Таргарієн. — Ви їх знайшли.

Джон II

Білодерево. Так це село писалося на старих Семових мапах. Як на Джона, його і селом було важко назвати: чотири напіврозвалені халупи у одну кімнатку кожна, складені з каменю без розчину, навколо порожньої загорожі для овець та колодязя. Хати було вкрито дерниною, вікна затягнуті подертими шматками шкур. А над усіма нависали бліді гілки і темно-червоне листя велетенського оберіг-дерева.

Більшого дерева Джон Сніговій не бачив ніколи за життя. Стовбур його був завтовшки трохи не у вісім стоп, а гілля розкинулося так широко, що всеньке село сховалося у їхній тіні. Але його не так лякала величина дерева, як обличчя на ньому… особливо рот — не проста собі риска, вирізана в деревині, а така печера із зубатими краями, що й вівцю б легко проковтнула.

«Але то не овечі кістки. І череп у попелі — теж не овечий.»

— Старезне дерево, — насупив брови Мормонт, сидячи верхи на коні.

— Старе-езне, — погодився крук з його плеча. — Старе, старе, старе!

— І могутнє. — Джон всім єством відчував його силу.

Торен Рідколіс, вбраний у темну броню, зіскочив з сідла коло дерева.