Розділ шостий

— Нам треба йти.

— Веди мене, — сказав я.

І ми пішли крізь зарості у тиші. Коли ми підійшли до болота, Емма сказала:

— Ступай тільки туди, де ступаю я.

Я так і робив, ставлячи ноги точнісінько у відбитки її черевиків. Вдалині то тут, то там зеленими стовпами спалахували болотні вогні, немовби з симпатією відгукуючись на вогник, який несла в руці Емма.

Ми підійшли до кургану, пірнули всередину, пройшли по одному до камери і знову виринули у світ, оповитий туманом. Вона повела мене назад до стежини, а потім проплела свої пальці крізь мої і стиснула їх. На якусь мить ми замовкли. А потім Емма відвернулася і пішла геть, а туман проковтнув її так швидко, що мені навіть подумалося: чи була вона тут взагалі?

Повернувшись до міста, я був внутрішньо майже готовий побачити на вулицях запряжені кіньми фургони. Натомість мене привітало гудіння генераторів та мерехтіння телеекранів у вікнах будинків. Я повернувся до своєї реальної домівки.

За стійкою знову стовбичив Кев. Коли я увійшов, він вітально підняв мені назустріч склянку з пивом. Ніхто з присутніх в барі й близько не збирався мене лінчувати. Здавалося, світ повернувся до нормального існування.

Я піднявся нагору. Татко спав біля свого переносного комп’ютера за невеличким столом. Коли я грюкнув, зачиняючи двері, він рвучко прокинувся.

— Привіт! Слухай-но, ну ти й спізнився. Чи не спізнився? Котра година?

— Не знаю, — відповів я. — Здається, невдовзі дев’ята. Бо генератори й досі гудуть.

Батько потягнувся і потер очі.

— Чим ти сьогодні займався? Я сподівався, що ти повернешся ще до вечері.

— Та так, дещо затримався, щоби краще дослідити старий будинок.

— Знайшов щось цікаве?

— Е-е-е, та не зовсім, — промимрив я, пожалкувавши, що заздалегідь не вигадав якоїсь переконливої історії.

Він якось дивно поглянув на мене.

— Звідки ти все це взяв?

— Взяв що?

— Та оту химерну одіж.