Розділ шостий

За п’ять хвилин ми були в дорозі, тільки цього разу мої руки не були зв’язані й Емма не штрикала мене в спину своїм ножем. Кілька молодших дітлахів провели нас аж до краю двору. Їм хотілося знати, чи прийду я наступного дня. Я невиразно запевнив їх, що прийду, але мені насилу вдавалося вмістити у свою свідомість те, що відбувалося в цю конкретну мить, не кажучи вже про майбутнє.

У темні зарості ми увійшли самі. Коли будинок зник за нашими спинами, Емма випростала руку, змахнула кистю — і між її пальцями спалахнув невеличкий клубочок вогню. Наче офіціантка, що несе перед собою тацю, вона тримала його поперед себе, і він освітлював стежину й кидав на дерева наші тіні.

— Який клас! До речі, цей вогонь холодний чи гарячий? — спитав я, намагаючись порушити тишу, яка щосекунди ставала все більш і більш незручною.

— Ніякий він не холодний, — відповіла вона і, змахнувши рукою, піднесла клубок до мене так близько, що я відчув його жар. Я ухилився і позадкував.

— Чого ти? Я просто хотів сказати, що оце твоє вміння — приголомшує.

— Тоді не став дурних запитань, — відрізала Емма і зупинилася.

Ми стояли, обережно роздивляючись одне одного з безпечної відстані.

— Тобі не треба мене боятися, — нарешті сказала вона.

— Та невже? Звідки мені знати? А може, ти вважаєш мене лихим створінням і зумисне визвалася провести мене, щоби залишитися зі мною сам на сам і нарешті вбити?

— Не верзи дурниць, — відказала Емма. — Ти ж з’явився тут без попередження, незнайомець, якого я не впізнала, та ще й гнався за мною, як скажений. Що мені залишалося думати?

— Гаразд, я вірю тобі, — сказав я, хоча насправді ще не вірив.

Вона опустила очі та длубала землю носаком черевика. Вогонь у її руці змінив колір, зблякнувши з помаранчевого до прохолодно-блакитного.

— Я сказала тобі неправду. Бо я впізнала тебе. — Емма підвела на мене погляд. — Бо ти такий схожий на нього.

— Інколи я чую це від різних людей.

— Вибач за всі оті жахливі речі, які сталися через мене раніше. Мені не хотілося вірити тобі, ну… що ти саме той, за кого себе видавав. Бо зрозуміла, що це означає.

— Та все гаразд, — сказав я. — Коли я був малим, мені страшенно кортіло познайомитися з усіма вами. А тепер, коли це сталося… — Я похитав головою. — Мені жаль, що саме смерть мого діда стала причиною нашого знайомства.

Раптом Емма кинулася до мене й обняла за шию, а вогник в її руці згас у ту саму мить, коли вона доторкнулася до мене, і я встиг відчути тепло її шкіри в тім місці, де щойно був вогонь. Ми трохи постояли отак у темряві — я й оця стара жінка-підліток, ця вельми гарна дівчина, котра кохала мого діда тоді, коли він був хлопцем мого віку. І мені нічого не залишалося, як обійняти її. Так я й зробив і невдовзі збагнув, що ми обидва плачемо.

Я почув у темряві, як вона глибоко зітхнула, а потім розчепила свої обійми і відступила від мене. У її руці знову ожив вогонь.

— Вибач, що я отак… — мовила вона. — Зазвичай я не така емоційна…

— Та не переймайся.