Розділ шостий

— Ось бачите, діти? Не таке вже воно й величне, те майбуття. У старому доброму сьогоденні теж можна цілком пристойно жити.

У мене виникло відчуття, що цю думку вона часто нав’язувала дітям, але без особливого успіху. І я замислився: «І скільки ж вони перебувають отут, в «старому доброму сьогоденні»?»

— Чи можна поцікавитися, скільки вам років? — спитав я.

— Мені вісімдесят три, — відповів Горацій.

Оливія збуджено підняла угору руку.

— Наступного тижня мені виповниться сімдесят п’ять з половиною!

Мені стало цікаво: а як же вони примудряються вести лік місяцям і рокам, якщо день завжди один і той самий.

— А мені чи то сто сімнадцять, чи то сто вісімнадцять, — сказав хлопець із важкими повіками, якого звали Єнох, хоча на вигляд йому було років тринадцять, не більше. — До теперішнього контуру я жив іще в одному, — пояснив він.

— Мені вісімдесят сім, — сказав Мілард з ротом, повним гусятини, і коли він заговорив, усі побачили напівпережовану масу, яка ворушилася у нього в роті. Дехто застогнав від огиди і відвернувся.

Настала моя черга.

— Мені шістнадцять, — сказав я присутнім і відразу ж помітив, як розширилися у декого очі.

Оливія від здивування аж розсміялася. Їм було дивно усвідомлювати, що я такий молодий, а мені було дивно усвідомлювати, що вони в такому похилому віці було такі молоді на вигляд. Я знав у Флориді багатьох людей старше за вісімдесят років, і ці дітлахи поводилися зовсім не так, як вони. Наче стабільність їхнього життя в цьому будинку, незмінність днів, оце перманентне безсмертне літо затримали розвиток їхніх емоцій та тіл, немов запечатавши їх у їхній юності — як Пітера Пена та його загублених хлопців.

Раптом надворі пролунав гуркіт, уже вдруге за сьогоднішній вечір, але цього разу він був гучніший та ближчий, від чого задзеленчав срібний посуд і тарілки.

— Хутко скінчайте вечерю і збирайтеся, нумо, всі разом! — співуче вигукнула пані Сапсан, і щойно вона це сказала, як іще один гуркотливий поштовх струсонув будинок, зірвавши позад мене картину, що висіла в рамці на стіні.

— Що це таке?

— Та то знову оті бісові фріци! — пробурчала Оливія, стукнувши по столу маленьким кулачком, копіюючи поведінку якоїсь дратівливої дорослої людини. А потім я почув, як десь далеко завила сирена, і раптом второпав, що відбувається. Сьогодні був вечір третього вересня тисяча дев’ятсот сорокового року, і невдовзі з неба на будинок впаде бомба і проб’є в ньому гігантську діру. То була сирена повітряної тривоги, і її звук долітав звідкись із кряжа.

— Нам треба звідси вшиватися, — сказав я, охоплений панікою. — Треба кудись сховатися, поки на будинок не впала бомба!

— Він нічого не знає! — захихотіла Оливія. — Гадає, що він загине!

— Це лише перехід до іншого режиму, — спокійно пояснив Мілард, спокійно знизавши своїм піджаком від смокінгу. — Не варто нервувати.

— І це трапляється щовечора?