Розділ п’ятий

— Бздура, — заперечив другий. — Ти лишень поглянь на нього. Він ще курча жовтороте!

— А оця куфайчина? — не вгамовувався бородань і, простягнувши руку, помацав мою куртку з водонепроникної матерії. — Такої в крамниці днем з вогнем не знайдеш. Він точно з війська.

— Слухайте, — сказав я. — Я не військовик і, присягаюсь, не збираюся вас надурити. Я лишень хочу знайти свого татка, забрати свої речі і…

— Та який він у біса американець! — заволав якийсь товстун. І, відірвавши від стільця свою дебелу дупу, став межи мною та дверима, до яких я потроху задкував. — Акцент у нього якийсь дивний. Б’юся об заклад, що перед нами фашистський шпигун.

— Я не шпигун, — слабо і якось непереконливо заперечив я. — Я просто заблукав.

— Оце я тобі й повірив, — хижо вишкірився товстун. — Втім, ми дізнаємося правду — нашим дідівським способом. За допомогою міцної мотузки.

Сп’янілі чоловіки схвально загукали. Мені було важко розібрати, чи вони погрожували мені всерйоз, чи просто «брали на понт», але мені чомусь не хотілося залишатися тут, щоби дізнатися про їхні справжні наміри. Плутанину мого мозку пронизала чітка думка, рухома безпомилковим первісним інстинктом: «Тікай!» А потім, уже без натовпу сп’янілих мужиків, мені буде набагато легше розібратися, що тут у біса відбувається. Зрозуміла річ, моя втеча лише остаточно переконає їх у моїй винуватості, але мені начхати. Я спробував обійти товстуна.

Він хотів був схопити мене, але неповороткий та підпилий чоловік — не рівня тверезому, прудкому, та ще й до смерті переляканому хлопцю. Я вдав, що кинувся ліворуч, а потім різко пірнув у нього під рукою праворуч. Товстун заревів од люті, решта завсідників повідклеювали свої сідниці від стільців, щоби кинутися навздогін, але я прослизнув поміж їхніми незграбними руками і вискочив з бару на яскраве полуденне сонце.

Я чимдуж кинувся навтьоки вздовж вулиці, час від часу спотикаючись об шматки торфу, що валялися на гравійній дорозі, і чуючи, як позаду мене поволі стихають крики і кроки. На першому ж розі я, різко загальмувавши, звернув праворуч, щоби не бути на виду у переслідувачів. Кинувшись напереріз через якийсь двір і, наполохавши курей, які заквоктали і порозліталися навсібіч, я вискочив на відкритий простір, де стояли жінки, що чекали у черзі накачати води зі старого колодязя. Коли я пробігав повз них, вони повернули голови, проводячи мене здивованими поглядами. Я хотів був кинути їм щось ядуче, типу: «Чого баньки пороззявляли?», але раптом переді мною виросла невисока стіна, і мені довелося терміново зосередитися на її подоланні: «Обіприся об неї, закинь на неї ногу — і перестрибуй!» Перестрибнувши через стіну, я опинився на пожвавленій дорозі й мало не потрапив під фургон, що мчав з чималенькою швидкістю. Візниця гаркнув мені щось образливе про мою матір, а кінь трохи зачепив мене боком, залишивши сліди копит та колію коліс за кілька дюймів від носків моїх кросівок.

Я й гадки не мав, що відбувається. А розумів лише дві речі: цілком можливо, що в мене остаточно поїхала стріха і мені треба якомога скоріше вшитися від людей, щоби на самоті проаналізувати, чи справді вона в мене поїхала. З цією метою я забіг до провулку за двома рядами будиночків, де, здавалося, можна знайти багато схованок, і попрямував до краю міста. Потім я стишив крок і перейшов на швидку ходьбу, сподіваючись, що заляпаний багнюкою та всипаний тиньком хлопець із Америки привертатиме дещо менше уваги, якщо йтиме, а не бігтиме.

Та мої спроби поводитися нормально виявлялися марними, бо я підстрибував від кожного найменшого шуму та найслабшого поруху. Я кивнув і привітно помахав рукою жінці, що вішала білизну, але вона, як і всі решта, мовчки витріщилася на мене. Я пришвидшив кроки.

Раптом я почув позаду якийсь химерний шум і пірнув до сараю, що стояв неподалік. Сховавшись там за напівзачиненими дверима, я перевів дух і роздивився рясні написи на стінах.

Дуллі — козел і з козлами водиться

Не так, а за гроші

Нарешті я побачив, як повз сарай прочимчикувала сучка з виводком дзявкучих цуценят. Я полегшено зітхнув і трохи заспокоївся. А потім, взявши себе в руки, знову вийшов у провулок.

Хтось схопив мене за волосся. Не встиг я й писнути, як звідкись ззаду вискочила чиясь рука і притиснула до мого горла щось гостре.

— Крикнеш — заріжу, — почувся голос.

Притискаючи лезо до мого горла, нападник штовхнув мене до стіни сараю й обійшов спереду, щоби роздивитися мене. На мій превеликий подив, то не був один із чоловіків із бару. То була дівчина. Вбрана у просте біле плаття, на обличчі — суворий вираз. І хоча те обличчя було напрочуд гарним, я побачив, що вона й справді серйозно замислилася: перерізáти мені горлянку чи ні.

— Ти хто? — прошепотіла дівчина.

— Е… у… я американець, — вичавив я, затинаючись, не зовсім розуміючи, що вона хотіла від мене почути. — А звуть мене Джейкоб.