Розділ п’ятий

Я не міг зупинитися, тому подумав про лихе й погане. Я накручував та накручував себе доти, поки не розридався так, що мало не захлинувся власними слізьми. Я подумав про своїх прабабу та прадіда, про те, як вони помирали з голоду. Я уявив собі, як їхні змарнілі тіла заштовхують у топку крематорію, бо люди, яких вони навіть не знали, люто їх ненавиділи. Я уявив, як діти, що мешкали тут, спопелилися або розлетілися на шматки, бо байдужий пілот натиснув на кнопку. Я подумав про те, як мого діда розлучили з його родиною, про те, як він виріс, не знаючи батька, — і от тепер я страждаю від гострого стресу та кошмарів, лежу тут сам-один у напівзруйнованому будинку і гірко ридаю, заливаючи нікому не потрібними слізьми щоки й сорочку. І все це — через лихо, яке сталося сімдесят років тому і яке передалося мені, наче спадкова хвороба, разом із отими потворами, котрих я не міг здолати, бо всі вони померли і тому їх вже не можна ані вбити, ані покарати, ані хоч якось стримати. Мій дідо хоч мав можливість вступити до війська і воювати проти них. А що ж робити мені?

Коли плач скінчився, у мене загупало в голові. Я заплющив очі, сильно потер їх кулаками, щоб хоч на мить вгамувати біль, а коли знову розплющив їх, то побачив, що з кімнатою сталася чудесна переміна: крізь вікно світив один-єдиний промінь сонця. Я встав, підійшов до тріснутої шибки і побачив, що надворі і дощило, і світило сонце. То був метеорологічний парадокс, стосовно назви якого й досі точилися суперечки. Наприклад, моя мати — хочете вірте, а хочете ні — називала його не інакше, як «сиротинські сльози». Раптом мені пригадався варіант назви, якого дотримувався Рікі: «Чорт дає чортів своїй дружині» — я розсміявся, і мені трохи полегшало.

І тут в плямі сонячного світла, яке швидко блякнуло, я помітив те, чого не помітив раніше. То був великий чемодан, чи то його край, що стирчав з-під другого ліжка. Я підійшов і відсунув покривало, яке затуляло більшу частину чемодана.

То був великий корабельний чемодан, застебнутий на гігантський іржавий замок. «Не може і цей бути порожнім!» — подумалося мені. Бо порожні чемодани не замикають гігантськими навісними замками. Я майже чув його крик: «Відімкни мене! Я повен таємниць!»

Вхопивши чемодан за боки, я смикнув його. Той навіть не поворухнувся. Я знову смикнув, тепер сильніше, але чемодан не піддався й на міліметр. Дивно — чи то він такий важкий, чи то накопичені за багато років волога та пилюка припаяли його до підлоги? Я підвівся й кілька разів довбонув його ногою. Це начебто зірвало чемодан з місця. Смикаючи його по черзі за боки, як зазвичай переміщають важкий холодильник чи шафу, я нарешті витягнув його з-під ліжка. На підлозі залишилися дві криві, схожі на шрами подряпини. Я посмикав замок, але той, попри товстий шар іржі, вперто не піддавався. Я на мить задумався — а чи не пошукати ключа? — бо він мав бути десь тут, поруч, але я не міг дозволити собі марнувати час на пошуки, до того ж замок такий іржавий, що я засумнівався: а чи працює він? Залишилося одне — зламати його.

Шукаючи придатне знаряддя, я знайшов у одній з кімнат розламаний стілець. Висмикнувши з нього ніжку, я хижо накинувся на замок, з розмаху гепаючи його щосили доти, поки не зламалася сама ніжка, і я завмер, тримаючи в руці її розтрощений уламок. Я озирнувся — чи немає в кімнаті чогось міцнішого — і швидко помітив у рамі ліжка ослаблий металевий прут. Кілька ударів підошвою — і він загримів на підлогу. Один його кінець я вштрикнув у дужку замка, а за другий смикнув. Але не сталося нічого.

Я наліг на залізяку всією своєю вагою. Чемодан скрипнув, але на більше я не спромігся. Я став буцати його ногами, щосили налягаючи на металевий прут, вени на моїй шиї набрякли, я заволав: «Відмикайся, чортів ящику, дурний упертий ящику!» Нарешті я знайшов об’єкт, на який мав змогу вихлюпнути свою пригніченість та придушений гнів: якщо я не зміг умовити діда видати свої таємниці, то тепер я неодмінно вичавлю ті таємниці з оцього бісового чемодана! Раптом прут ковзнув по поверхні чемодана, я з розмаху гепнувся на підлогу, і мені забило дух.

Я лежав собі на підлозі, витріщаючись у стелю і відсапуючись. Надворі «сиротинські сльози» кінець-кінцем перетворилися на звичайнісінький дощ, який періщив іще сильніше, ніж спочатку. Я подумав: «А чи не сходити до міста за молотком чи ножівкою?» — але то збурило б у місцевих мешканців вихор запитань, на які мені не хотілося відповідати.

І раптом мені на думку спала чудова ідея. Якби я знайшов спосіб розбити чемодан, то мені не довелося б морочитися з замком. А яка сила буде більшою за силу моїх недорозвинених м’язів верхньої частини тулуба? Правильно — сила земного тяжіння. Зрештою, я був на другому поверсі будинку, і мені не треба вигадувати спосіб підняти чемодан достатньо високо, щоби викинути його у вікно. Річ у тім, що поруччя на верхньому майданчику сходів давно обвалилося, і мені тільки й треба було — підтягнути туди чемодан і скинути його униз. Чи витримає вміст чемодана падіння з такої висоти — то було під питанням, але, принаймні, я зможу дізнатися, що там усередині.

Я став навкарачки за чемоданом і штовхнув його до коридору. Та через кілька дюймів його металеві ніжки глибоко вгризлися у м’яку підлогу, і чемодан, скреготнувши, зупинився, вперто не бажаючи рухатися далі. Непохитний у своїй рішимості, я обійшов його, вхопився за навісний замок і потягнув на себе. На мій превеликий подив він проїхав одним махом два чи навіть три фути. То була нешляхетна робота у смішній позі — то накарачках, то вистромивши вперед зад — але я, кільканадцять разів повторивши оці вправи з присіданням та впиранням, які супроводжувалися оглушливим скреготінням металу по дереву, невдовзі спромігся дотягнути чемодан з кімнати до коридору, а з коридору, фут за футом, двері за дверима — і до сходового майданчика. Я увесь занурився у всепоглинальний ритм цієї роботи, у якій пролив відро поту, як і личить справжньому мужчині.

Нарешті я добрався до майданчика і, востаннє надсадно вилаявшись, витягнув на нього чемодан позаду себе. Той ковзнув напрочуд легко, і я завершальними легенькими поштовхами підсунув його аж до самісінького краю сходового майданчика; чемодан непевно зависнув на краю: один легенький поштовх — і він полетить у прірву. Але мені хотілося на власні очі побачити, як він упаде й розіб’ється, тож я підвівся, обережно почовгав до краю і, злегка нахилившись, побачив унизу дно сходового колодязя. А потім, затамувавши дух, злегка штурхонув чемодан ногою.

Він на мить наче завагався, погойдуючись на краю небуття, а потім рішуче пірнув униз і полетів, повільно й граціозно обертаючись, немов виконуючи в уповільненому темпі якесь балетне па. Почувся грандіозний гуркіт, від якого, здавалося, здригнувся увесь будинок, знизу мені в обличчя шугонув стовп пилюки, і я затулив лице руками й позадкував углиб коридору, де перечекав, поки пилюка вляжеться. Через хвилину я повернувся на майданчик, зиркнув униз — і побачив зовсім не те, на що я так гаряче сподівався: не купу розтрощеної деревини, а зубчасту діру у формі чемодана, що зяяла у долівці першого поверху. Клятий чемодан пробив підлогу і провалився прямісінько в підвал.

Я притьмом кинувся внизу і підповз, звиваючись, до краю пролому в підлозі так, немов рухався по крихкій кризі до ополонки. На глибині п’ятнадцяти футів, через імлу з пилу та темряви, я побачив те, що лишилося від чемодана. Він розколовся, наче гігантське яйце, і його рештки змішалися зі сміттям та уламками долівки. Скрізь валялися маленькі шматочки паперу. Схоже, я знайшов повний чемодан листів, не абищо! Але потім примружився і придивився уважніше: обличчя, фігури… І тоді я збагнув, що то були не листи, а фотографії. Десятки фотографій. Я враз загорівся цікавістю — і так само швидко охолов, бо до мене дійшла одна лячна думка: «Мені доведеться туди спускатися».

Підвал виявився звивистим комплексом кімнат настільки темних, що їх з тим самим успіхом можна було досліджувати із зав’язаними очима. Я спустився скрипучими сходами і трохи постояв на вході, сподіваючись, що очі таки звикнуть до темряви. Але то була темрява, до якої призвичаїтися неможливо. Сподівався я призвичаїтися і до запаху — химерного ядучого смороду, як в комірчині з хімікаліями в кабінеті хімії, але мої сподівання також виявилися марними. Тож я обережно почовгав усередину, прикривши носа комірцем сорочки, виставивши поперед себе руки і сподіваючись на краще.

Раптом я спотикнувся і мало не впав. Щось скляне покотилося, обертаючись, по підлозі. Здавалося, сморід став нестерпнішим. Мені ввижалися істоти, що ховалися попереду мене в темряві. Втім, тут і без потвор та примар було чого боятися: якщо в підлозі не один пролом, а декілька, я можу заблукати, і моє тіло ніхто й ніколи не знайде.

Раптом мені на думку спала майже геніальна ідея: натискаючи на кнопки свого мобільника, я вмикатиму підсвітку дисплея, використовуючи телефон як ліхтарик, дарма що до найближчої точки прийому було аж десять миль. Тож я витягнув мобільника, увімкнув екран і наставив його поперед себе. Світло майже не пробивало темряви, тому я спрямував його на підлогу. І не побачив нічого, окрім розтрісканих плит кам’яної долівки та купок мишачого лайна. Я спрямував світло убік — і побачив, як там щось легенько блиснуло.

Я підступив на крок ближче і поводив телефоном туди-сюди. З темряви випливли шереги полиць, заставлених скляними банками. Вони були всіляких форм та розмірів, вкриті пилюкою та заповнені чимось желатиноподібним, що плавало в мутній рідині. Мені пригадалася кухня і вибухлі банки з консервованими фруктами та овочами. Можливо, тут температура була стабільнішою, і тому ці банки вціліли.

Та коли я підсунувся ближче, до мене дійшло, що то були не фрукти й овочі, а людські органи. Мозки. Серця. Легені. Очі. Всі законсервовані в розчині, схожому на формальдегід кустарного виробництва, — чим і пояснювався отой жахливий сморід. Я кавкнув і позадкував у темряву, ошелешений і шокований огидою. Що ж тут насправді було? Цим банкам місце скоріш у якомусь другорядному медичному училищі, а не в дитячому притулку. Якби не ті прекрасні речі, які дідо Портман розповідав мені про цей будинок, я запросто подумав би, що пані Сапсан рятувала дітей для того, щоб видобувати з них внутрішні органи.

Трохи оклигавши, я підвів очі — і знов побачив поблиск світла попереду, але не відбиття світла мого телефону, а слабеньке мерехтіння денного світла. Напевне, воно проникало в отвір, проломлений чемоданом. Я рішуче рушив уперед, затуляючи носа коміром сорочки і намагаючись триматися якомога далі від стін та тих нових жахів, які могли там на мене чигати.

Йдучи на світло, я обігнув виступ і потрапив до невеликої кімнати з частково проваленою стелею. Крізь діру лилося денне світло, падаючи на купу розтрощених дощок долівки та скляних скалок, вкритих пилюкою та шматками розідраного, схожого на посічене м’ясо, килима. Під уламками чулося шкрябання крихітних лапок — то, напевне, якась миша таки пережила катастрофічну руйнацію свого підземного світу. А посередині кімнати валявся розтрощений чемодан, навколо якого, мов конфеті, розсипалися фотографії.