Розділ п’ятий

Я обережно йшов серед уламків, обачливо обходячи гострі списи дощок та планок з іржавими гвіздками, а потім сів навпочіпки і заходився рятувати з купи те, що міг. Я почувався як рятівник, що витягує з-під уламків людей, змітаючи геть друзки скла та трухлявого дерева. І хоча частина моєї свідомості спонукала мене поспішати — бо решта долівки могла будь-якої миті звалитися мені на голову — я не міг не придивлятися до речей, які рятував.

На перший погляд ці фото були схожі на ті, що є в кожному сімейному альбомі, — знімки людей, що весело проводять час на пляжах, усміхаються на ґанках, пейзажі з усіх кінців острова, а ще — багато дітлахів, які позували то по одному, то парами; такі собі неофіційні знімки й офіційні фото, зняті на тлі тої чи іншої ширми, а люди, зображені на них, притискали до себе ляльок з мертвими очима, немов їх сфотографували в фотоательє якогось провінційного універмагу кінця дев’ятнадцятого сторіччя — початку двадцятого, де продавали отих моторошних ляльок. Але по-справжньому моторошними були не мертві очі тих ляльок-зомбі чи химерні зачіски дітей, які, здавалося, ніколи не усміхалися. По-справжньому моторошним було те, що чим більше я вдивлявся у ці фото, тим знайомішими вони мені здавалися. Усі вони мали одну спільну рису, що поєднувала їх зі старими фото мого дідуся, особливо з тими, які він ховав у сигарній коробці, — всі ці фото наче були з одного комплекту.

Наприклад, там було фото двох молодих жінок, що позували на тлі не надто переконливо намальованого океану. Сама по собі фотографія — нічого особливого, але бентежило в ній те, в якій позі стояли ті молодички. А стояли вони спиною до фотокамери. Навіщо ж завдавати собі клопоту та витрат — а в ті часи фотографії коштували недешево, — аби сфотографуватися спиною до камери? Я майже не сумнівався, що невдовзі знайду ще одне фото: ті ж самі дівчата, цього разу сфотографовані спереду, але замість облич у них — вишкірені черепи.

Декотрі фото були підроблені так само, як і фотографії, що зберігалися у мого діда. На одній із них зображена самотня дівчинка, що вдивляється в дзеркальний ставок і бачить у відображенні не одну, а двох дівчаток. Це фото нагадало мені дідівський знімок дівчинки «у пляшці», хоча цього разу маніпуляція з негативом була не такою очевидною. Ще на одному фото зображений напрочуд спокійний молодик, верхню частину тіла якого густо вкривали бджоли. Це дуже легко підробити, еге ж? Як отой явно гіпсовий валун, що його піднімав хлопець на одній з дідових фотографій. Несправжній валун, несправжні бджоли.

Раптом волосся на потилиці стало дибки — я пригадав розповідь діда про хлопця, який жив у їхньому будинку, а всередині того хлопця жили бджоли. «Декотрі з них вилітали щоразу, коли він розтуляв рота, — казав дідо, — але вони ніколи не кусалися — тільки тоді, коли Г’ю сам їм дозволяв».

На думку мені спадало лише одне пояснення. Знімки мого діда з того самого чемодана, що лежав розтрощений переді мною. Втім, я не мав абсолютної впевненості, аж поки не знайшов знімок отих химерних істот: двох дітлахів у масках та жабо, які начебто згодовують один одному скручену кільцем стрічку. Кого ж вони хотіли таким чином зобразити? Балерин із садомазохістськими нахилами? Не знаю. Втім, пожива для нічних кошмарів вийшла добра. Як би там не було, я анітрохи не сумнівався, що дідо Портман мав фотографію саме хлопчаків. Я бачив її у сигарній коробці, яку знайшов кілька місяців тому.

Це не був звичайний збіг обставин. Це означало, що показані дідом фото — за його клятвеними запевненнями, знімки дітей, з якими він тут мешкав, — справді з’явилися з цього будинку. Але чи означало це, попри сумніви, які закралися в мою душу ще у восьмирічному віці, що всі ці фото справжні? А як же оті фантастичні історії, що ці знімки супроводжували? Те, що хоч якась із них могла бути правдивою — насправді правдивою — раніш здавалося немислимим. Однак тепер, коли я стояв у запиленому напівмороці оцього мертвого будинку, який, здавалося, кишів примарами, мені подумалося, що я, можливо, помилявся. «Усе може бути…»

Раптом десь у будинку наді мною щось гучно торохнуло, і я перелякався так сильно, що фотографії випали у мене з рук.

«Та то протяг гуляє, — подумав я. — А може, прогинається!» Та коли я нагнувся зібрати фото, вгорі щось знову торохнуло, і те блякле світло, що потрапляло до підвалу крізь діру в підлозі, вмить згасло. Я опинився у суцільній чорнильній темряві.

Я почув кроки, а потім чиїсь голоси. Напруживши слух, я спробував розібрати, про що вони говорили, але не зміг. Рухатися я не наважувався, побоюючись, що найменший порух спричинить довкола мене лавиноподібний обвал уламків. Я знав, що страх мій — ірраціональний, можливо, то всього-на-всього оті юні пришелепкуваті репери-початківці вирішили зіграти зі мною ще один злий жарт, але серце застукотіло зі швидкістю сто миль на годину, і якийсь суто тваринний інстинкт наказав мені мовчати.

Ноги німіли. Рухаючись якомога тихше, я переніс вагу з однієї ноги на другу, щоби відновити кровообіг. З купи уламків виокремилося щось маленьке і покотилося геть зі звуком, який у навколишній тиші здався страшенним гуркотом. Голоси стихли. А потім прямо над моєю головою скрипнула дошка, і вниз пролився невеличкий дощик із тинькової пилюки. Хто б там нагорі не був, вони точно знали, де я стою.

Я затамував дух.

Раптом почувся тихенький дівчачий голос.

— Ейбе, це ти?

Мені здалося, що то була лишень гра моєї настрашеної уяви. Я почекав, поки дівчина озветься знову, та впродовж досить тривалого часу не було чутно нічого, крім торохтіння дощу по даху, немов десь далеко хтось стукотів пальцями. Раптом наді мною спалахнув ліхтар, я вигнув шию і побачив з півдесятка дітлахів, що вдивлялися в темряву підвалу, схилившись над зубчастими краями пролому в долівці.

Вони здалися мені віддалено знайомими, хоча я не міг пригадати, де бачив їх раніше. Їхні обличчя були немовби з якогось напівзабутого сну. Де ж я їх бачив раніше — і звідки вони знають ім’я мого діда?

Раптом у мене сяйнула думка. Їхній одяг, дивовижний навіть для Уельсу. Їхні бліді невеселі обличчя. Переді мною валялися розсипані фото і витріщалися на мене, а згори на мене витріщалися діти. І я враз усе зрозумів.

Я бачив цих дітей на фотографіях.

Дівчина, що тільки-но говорила, нагнулася, щоби краще мене розгледіти. В її руках мерехтіло якесь світло, але то був не ліхтар, не свічка, здавалося, що то куля з живого вогню, підтримуваного не чим іншим, як її оголеною шкірою. Я бачив фото цієї дівчини хвилин зо п’ять тому, на ньому вона мала приблизно такий самий вигляд, як і тепер, і навіть тримала у долонях таке саме химерне світло.

«Мене звуть Джейкоб, — хотілося сказати мені. — Я вас шукав». Але щелепа моя отетеріло відвисла, і все, що я міг, — це витріщатися.