Розділ одинадцятий

Я вирішив, що годі вже брехати.

— Та все в нормі, татку. Я був у своїх друзів.

Мені здалося, що поруч зі мною вибухнула граната.

— УСІ ТВОЇ ДРУЗІ ВИГАДАНІ! — заволав батько, мало не посинівши від злості, і швидко підійшов до мене. — Дуже жаль, що ми з матір’ю послухалися отого схибленого психіатра і привезли тебе сюди, бо ця поїздка обернулася повною катастрофою! Останнім часом ти тільки й робив, що брехав мені! А тепер іди до себе і збирай манатки. Ми вирушаємо наступним поромом!

— Стривай, татку…

— А коли ми повернемося додому, ти сидітимеш під замком, аж поки ми не знайдемо тобі нового психіатра, а не повного ідіота, як лікар Голан!

— Батьку!

Промайнула думка про те, що мені, можливо, доведеться навіть тікати від нього. Я уявив собі, як він силоміць тримає мене, гукаючи про допомогу, а потім завантажує мене на пором у кайданках та гамівній сорочці.

— Я з тобою не поїду, — сказав я.

Його очі звузилися, і він нахилив голову, наче не розчув. Я повторив те, що сказав, як раптом у двері хтось постукав.

— Забирайтеся геть! — вигукнув батько.

Та стук повторився, і цього разу більш настійливо. Він кинувся до дверей, рвучко розчинив їх — і на сходовому майданчику я побачив Емму з кулькою блакитного вогню на долоні. Поруч із нею стояла Оливія.

— Привіт, — сказала Оливка. — Ми прийшли побачитися з Джейкобом.

Батько ошелешено витріщився на них.

— Що це за…

Дівчата протиснулися повз нього до кімнати.

— Що ви тут робите? — засичав я на них.

— Та ми хотіли лише познайомитися, — відповіла Емма, сліпуче всміхаючись моєму батьку. — Останнім часом ми досить близько познайомилися з вашим сином і тому визнали за доречне прийти до вас із дружнім візитом.

— Гаразд, — сказав батько, зиркаючи то на Емму, то на Оливію.

— Він і справді дуже гарний хлопець, — продовжила Оливка. — Такий хоробрий!