Розділ одинадцятий

— У тому часі для мене немає нічого цікавого, — швидко заперечив я. — Навіть якби й була можливість повернутися, я не впевнений, що захотів би.

— Це ти тепер так кажеш. А я хочу, щоби ти не мав жодного сумніву.

Я кивнув і підвівся.

— Ти куди? — спитала Емма.

— Піду пройдуся.

Я не пішов далеко, лише повільно вибрів за межі подвір’я, і подивився на небо — чисте від хмар і диму, всипане мільйонами зірок. Зірки — теж мандрівники у часі. Скільки ж оцих древніх світлових цяток насправді є лише останнім спалахом уже померлих сонць? А скільки з них народилися, але світло їхнє ще не долетіло до нас? Якщо всі сонця, окрім нашого, сьогодні згаснуть, то скільки поколінь знадобиться нам, щоби дізнатися, що ми — єдині у Всесвіті? Я завжди знав, що небеса сповнені таємниць, але тільки тепер збагнув, як багато їх і на землі.

Я опинився там, де стежина виходила з лісу. У тому напрямку була домівка і все, що мене з нею пов’язувало, все, що я знав, — звичайне, буденне й безпечне.

Та виявилося, що це не так. Що насправді це не так. Принаймні, віднедавна. Бо потвори убили діда Портмана і прийшли за мною. Рано чи пізно вони прийдуть знову. Невже я колись прийду додому і застану татка в калюжі крові на підлозі? Або маму? А в протилежному напрямку збиралися маленькими купками дітлахи, будуючи плани на майбутнє, і багатьом із них це доводилося робити вперше.

Я повернувся до Емми. Вона й досі сиділа, занурившись у масивну книгу. Біля неї сиділа пані Сапсан, час від часу стукаючи дзьобом по мапі. Коли я підійшов, Емма запитально поглянула на мене.

— Так, я впевнений, що хочу подорожувати разом із вами.

— Я дуже рада, — усміхнулася вона.

— Перед тим як вирушити в дорогу, мені треба дещо зробити.

До міста я повернувся перед світанком. Дощ нарешті припинився, і на обрії зажеврів новий блакитний день. Головна дорога скидалася на руку з розгалуженими венами промивин у тих місцях, де стрімкі потоки води позмивали гравій.

Я перетнув порожній бар і піднявся нагору, до наших номерів. Штори були запнуті, а двері до батькової кімнати зачинені, і я відчув полегшення, бо ще не вирішив, як сказати йому те, що збирався розповісти. Натомість я сів, взяв ручку та аркуш паперу і написав батькові листа.

Я спробував все пояснити. Написав йому про дивних дітей, про порожняків і про те, що всі історії діда Портмана виявилися правдивими. Розповів, що сталося з пані Сапсан та пані Шилодзьобкою, щоби він збагнув, чому я мушу їхати. І благав його не тривожитися.

А потім я поклав ручку і перечитав написане. Це нікуди не годилося. Він ніколи цьому не повірить. Подумає, що я остаточно з’їхав з глузду чи стрибонув стовбула зі скелі, або мене хтось викрав. Та хоч так, хоч сяк, а виходило одне: я збирався зруйнувати його життя.

— Джейкобе?

Я обернувся і побачив на порозі батька — з осоловілими очима, скуйовдженим волоссям, у сорочці та джинсах, заляпаних багнюкою.

— Привіт, татку.

— Я хочу поставити тобі просте й пряме запитання, — сказав він, — на яке хотів би почути просту й пряму відповідь. Де ти був минулої ночі? — Я побачив, що йому важко тримати себе в руках.