Розділ одинадцятий

Мілард понишпорив у гравії аж поки знайшов гострий камінь і, використовуючи другий камінь як молоток, вибив свій напис під рештою: А. С. 3-9-1940.

— А хто такий А. С.? — спиталася Оливія.

— Альма Сапсан, — пояснив Мілард і зітхнув: — Оцей напис вона сама мала зробити, а не я.

Оливія провела рукою по гострих краях викарбуваних знаків.

— Гадаєш, колись сюди прийде якась інша імбрина і знову запустить цей контур?

— Сподіваюся, що прийде, — відповів Мілард. — Всім серцем сподіваюся.

Ми поховали Віктора. Бронвін підняла все ліжко разом із братом. Коли всі діти зібралися на галявині, вона повисмикувала ковдри і загорнула в них Віктора, поцілувавши його на прощання у лоба. Ми з хлопцями підняли ліжко за кути, мов домовину, і понесли до воронки, вибитої вибухом бомби. А потім вибралися нагору, але Єнох затримався. Діставши з кишені глиняного чоловічка, він лагідно поклав його Віктору на груди.

— Це мій найулюбленіший, — мовив Єнох. — Нехай він складе тобі компанію.

Чоловічок підняв голову і сів, та Єнох пальцем знову штовхнув його на спину. Тоді чоловічок підклав одну руку собі під голову і, здавалося, заснув.

Коли воронку засипали, Фіона притягнула кілька кущів та паростків лози і відразу ж заходилася їх вирощувати. Поки решта збирали свої пожитки, на галявині, на тому ж самому місці знову з’явився Адам, але тепер він позначав могилу Віктора.

Прощаючись зі своїм будинком, дехто з дітлахів узяв із собою шматочки розбитої цегли, дехто — квіти з саду на пам’ять. Потім ми здійснили останню подорож островом — пройшли крізь обсмалений задимлений ліс і пласке болото, зрите вибухами бомб, перебралися через кряж і спустилися до містечка, оповитого торф’яним димом, де мешканці сиділи собі на сходах та ґанках своїх будиночків. Вони були настільки стомлені та ошелешені нальотом, що навряд чи помітили маленьку процесію дивних на вигляд дітей, що проходили повз них.

Ми мовчали, але були мов на голках. Діти не спали всю ніч, але з їхньої зовнішності цього не було видно. Було четверте вересня, і вперше за багато років дні знову рушили вперед. Декотрі з колишніх мешканців контуру стверджували, що відчували різницю: повітря в їхніх легенях посвіжішало, кров у венах потекла швидше. Вони стали жвавіші, реальніші.

І я теж.

Колись я мріяв про втечу від звичайного буденного життя, але моє життя ніколи не було звичайним. Я просто не помічав, наскільки незвичайним воно було. Подібним чином я ніколи не міг собі уявити, що коли-небудь скучатиму за домівкою. Та коли на світанку, стоячи на краю незвіданого провалля, що розділяло до та після, ми завантажували наші човни, я подумав про усе, що невдовзі мав полишити, — про моїх батьків, моє місто, мого найкращого і єдиного друга — і збагнув, що розлука з ними не буде такою, якою я її уявляв, щось типу як камінь з душі. Спогади про них будуть тепер чимось важким і значущим, і мені завжди доведеться носити їх з собою.

Однак повернення до мого колишнього життя було так само неможливим, як і для дітей повернення до свого розбомбленого будинку. З наших кліток зірвало вибухом двері.

Десятеро дивних дітей та одна надзвичайна пташка розмістилися на трьох просторих гребних човнах, хоча для цього багато з манатків довелося полишити на причалі. Коли ми скінчили завершальні приготування, Емма запропонувала, щоби хтось із нас що-небудь сказав — виголосив промову на честь подорожі, яку ми мали зробити, але всім було якось не до промов. Тому Єнох високо підняв клітку з пані Сапсан, і вона сильно й пронизливо скрикнула. Ми відповіли власним криком, водночас і переможним, і печальним; в ньому чулася туга за всім втраченим, яке належало знову здобути.

Ми з Г’ю веслували у першому човні. Єнох спостерігав за нами, сидячи на носі, готовий підмінити кого-небудь із нас, а Емма у крислатому брилі уважно споглядала острів, що танув вдалині. Перед нами розстилалося безкрає море, поверхня якого була схожа на шибку злегка хвилястого скла. День обіцяв бути теплим, але з води дув прохолодний бриз, тому ми могли отак веслувати годинами, особливо не перетруджуючись.

Я помітив, як у другому човні нам помахала Бронвін і приставила до ока фотоапарат пані Сапсан. Я всміхнувся їй у відповідь. Ми не взяли з собою жодного зі старих фотоальбомів, тому оцей знімок, можливо, стане першим у новому фотоальбомі. Мені було якось дивно думати про те, що колись я матиму власний стос пожовклих старих фото, які показуватиму недовірливим онукам, і набір моїх власних фантастичних історій, які я буду їм розповідати.

А потім Бронвін опустила фотоапарат і підняла руку, показуючи на щось позаду нас. Вдалині, чорніючи на тлі світанкового сонця, на обрії позначилася мовчазна процесія військових кораблів.

І ми дужче налягли на весла.