Розділ десятий

— Якщо ми не зможемо піднятися, — сказав я, — то хоч спробуємо скинути його. — І я розгойдував сходи туди-сюди, трясучи їх і гепаючи ногами, щоби вони стрясалися аж догори. Якусь дещицю секунди Емма витріщалася на мене так, наче я з глузду з’їхав, але швидко второпала мій задум і теж засмикала сходи разом зі мною. Невдовзі вони вже розгойдувалися, мов оскаженілі.

— А що, як завалиться вся конструкція? — гукнула Емма.

— Сподіваймося, що не завалиться!

І ми засмикали сходи ще дужче. Поруччя гойдалося так сильно, що я заледве втримував його. Ми почули, як Голан вибухнув добірною лайкою, — і якийсь предмет, заторохтівши сходинками, впав неподалік.

Спершу я подумав: «Слава Богу, мабуть, це клітка» — і кинувся повз Емму, щоби подивитися.

— Ти куди?! — скрикнула вона. — Він тебе встрелить!

— Не встрелить! — скрикнув я у відповідь, тріумфально потрясаючи пістолетом Голана. Він був важкий і ще теплий від пострілів, а я й гадки не мав, скільки патронів у ньому лишилося і як це перевірити у темряві. Я був спробував пригадати що-небудь корисне з тих нечисленних уроків стрільби, які дав мені дідо, але не зміг і побіг назад до Емми.

— Тепер він у пастці там, нагорі, — сказав я. — Наразі нам слід не поспішати і спокійно з ним поговорити, спробувати умовити його, бо хтозна, що він може зробити з пташками.

— Я умовлю його так, що він полетить через перила, — відповіла Емма, стиснувши зуби.

І ми полізли вгору. Сходи розгойдувалися і були такі вузькі, що ми могли підніматися лише вервечкою, пригинаючись, щоби не тріснутися головою об горішню сходинку. Я молив Бога, щоби ті кріплення, які ми розхитали, витримали і не дали сходам обвалитися.

Наблизившись до майданчика, ми уповільнили ходу. Вниз я дивитися не наважувався, і думав тільки про мої ноги на сходинках, мою руку, якою я чіплявся за перила, та пістолет, який я тримав у другій руці. Нічого іншого для мене не існувало.

Зусиллям волі я вгамував свої нерви і чекав раптового нападу, але нападу не сталося. Сходи скінчилися отвором, що виходив на майданчик над нашими головами, і крізь цей отвір до мене долітала нічна прохолода і посвист вітру. Мало-помалу я просунув у отвір пістолет і вистромив голову. Я напружився, приготувавшись до бою, але Голана не побачив. З одного боку майданчика обертався за товстим склом велетенський прожектор; він був настільки близько, що засліпляв мене, і кожного разу, коли його промінь проходив повз мене, мені доводилося заплющувати очі. З іншого боку майданчика виднілися веретеноподібні перила. А за ними була порожнеча: десять поверхів пустоти, а потім скелі і пінисте море.

Я вийшов на вузенький прохід і обернувся, щоби простягнути руку і підсобити Еммі. Ми стали, притулившись спинами до теплого скла маяка і підставивши обличчя прохолодному вітру.

— Пташка десь близько, — сказала Емма. — Я відчуваю її.

Вона змахнула кистю — і на її долоні ожила куля яскраво-червоного вогню. Щось в його кольорі та силі підказало мені, що цього разу Емма сотворила не просто світло, а зброю.

— Нам треба розділитися, — сказав я. — Ти підеш у один бік, а я у другий. І тоді йому не вдасться проскочити повз нас.

— Мені страшно, Джейкобе.

— Мені теж. Але він поранений і його пістолет у нас.

Вона кивнула, торкнулася моєї руки і, відвернувшись, пішла.

Я повільно обійшов прожектор по колу, стискаючи в руці здогадно заряджений пістолет, і мало-помалу переді мною розляглася картина по той бік прожектора.