Розділ десятий

Мілард стояв, приголомшений, навколішки у воді, а по його тулубу стікала кров. Уперше я побачив обриси його тіла, окреслені червоним кольором.

Емма взяла його за руку.

— Міларде, ти як? Скажи що-небудь!

— Мушу вибачитися, — відповів Мілард. — Здається, я переоцінив власні можливості, і мене підстрелили.

— Треба зупинити кровотечу! — сказала Емма. — Треба переправити його на берег!

— Дурниця! — відказав Мілард. — Той чоловік не дозволить вам дістатися до нього близько. Якщо ми повернемося на берег, то неминуче втратимо пані Сапсан.

Знову застріскотіли постріли. Я почув, як біля мого вуха дзизнула куля.

— Сюди! — скрикнула Емма. — Пірнайте!

Спочатку я не здогадався, що вона мала на увазі, бо ми були за сотню футів від краю корабля, але за мить побачив, куди побігла Емма: до темного отвору в корпусі, тобто до входу у вантажний трюм.

Ми з Бронвін підняли Міларда й побігли слідком за нею. Довкола нас об корпус забемкали кулі. Звук був такий, наче хтось гепав палицею по порожньому контейнеру для сміття.

— Затамуй дух, — сказав я Міларду; ми наблизилися до отвору і пірнули ногами вперед.

Опустившись на кілька сходинок униз, ми зупинилися і зависли у воді. Я намагався тримати очі розплющеними, але солона морська вода надто вже щипалася. І я відчув у воді присмак Мілардової крові.

Емма подала мені дихальну трубку, і ми дихали, передаючи її одне одному. Я засапався від бігу, і одного-єдиного подиху на кілька секунд мені було мало. Мої легені заболіли, і в голові мені запаморочилося.

Хтось смикнув мене за сорочку — піднімаймося, мовляв. Я повільно підтягнувся догори, чіпляючись за східці. Бронвін, Емма та я обережно виринули на поверхню, щоби трохи подихати і переговорити, а тим часом Мілард залишився у безпеці на глибині кількох футів із дихальною трубкою у своєму повному розпорядженні.

Ми говорили пошепки, не зводячи очей з маяка.

— Ми не можемо більше тут залишатися, — сказала Емма. — Мілард помре від втрати крові.

— Щоби дотягнути його до берега, нам знадобиться хвилин двадцять, не менше, — зауважив я. — З таким самим успіхом він може померти в дорозі.

— Я не знаю, що ще ми можемо зробити!

— Маяк поруч, — сказала Бронвін. — Туди ми його й потягнемо.

— Тоді Голан зробить так, що ми всі повмираємо від втрати крові! — сказав я.