Розділ десятий

Голан знервовано закрутив головою навсібіч, намагаючись вгадати наші наміри. «Невже це вона серйозно?» На мить він таки переполохався, але потім опанував себе.

— Не бреши.

Емма потерла долоні, повільно їх розвела — і між ними з’явилася петля, зроблена з вогню.

— От і побачимо, хто бреше.

Я не був упевнений, що збиралася зробити Емма, але відчув, що маю втрутитися, інакше пташки загинуть у полум’ї або полетять у клітці через перила.

— Скажи нам, навіщо тобі оті імбрини, і, можливо, вона передумає тебе убивати, — запропонував я.

— Ми лише хочемо скінчити те, що почали, — відповів Голан. — Ми завжди прагнули тільки цього — і нічого іншого.

— Ага, це ти про експеримент, — сказала Емма. — Одного разу ви вже спробували, і погляньте, що сталося: ви перетворилися на жахливих потвор!

— Так! — відказав Голан. — Але життя було б страшенно нудним, якби те, що ти задумав, завжди вдавалося досягнути з першого разу. — Він усміхнувся. — Цього разу ми зберемо докупи і використаємо таланти всіх найкращих у світі маніпуляторів часу, на кшталт оцих двох пані. Цього разу ми не схибимо. Ми мали сотню років, щоби вирахувати, де саме ми зробили помилку. І виходить, що ми помилилися лише в одному: нам слід було здійснити реакцію більшого масштабу!

— Більшого масштабу? — сказав я. — Минулого разу ви висадили у повітря половину Сибіру!

— Якщо вже терпіти фіаско, то це фіаско має бути ефектним і приголомшливим!

Мені пригадався пророчий сон Горація, де спустошену вогнем землю вкриють хмари попелу, і збагнув, що за видіння то було. Якщо витвори та порожняки знову зазнають невдачі, то цього разу вони зруйнують набагато більше, ніж п’ятсот миль безлюдної тайги. А якщо їм вдасться втілити свій план і перетворитися на безсмертних напівбогів, якими вони завжди мріяли стати… Я здригнувся від однієї думки про це. Життя під їхньою владою стало б справжнім пеклом на землі.

Прожектор крутнувся знову і знову засліпив Голана, я напружився, готуючись кинутися на нього, але зручний момент минув надто швидко.

— Дарма стараєтеся, — сказала Емма. — Можете викрасти хоч усіх імбрин — вони вам не допомагатимуть.

— Ні, допомагатимуть. Вони робитимуть це, інакше ми повбиваємо їх усіх. А якщо це не спрацює, то почнемо вбивати вас, а їх змусимо це споглядати.

— Ти божевільний, — сказав я.

Пташки переполохалися і пронизливо закричали. Голан гаркнув на них, щоби вони замовкли.

— Ні! Справжнім божевіллям є те, що ви, дивні люди, ховаєтеся від світу, хоча могли б ним панувати, пасуєте перед смертю, хоча могли б узяти над нею гору, дозволяєте решті людства, цьому генетичному сміттю, заганяти вас у підпілля, тоді як легко могли б зробити їх своїми рабами, якими їм належить бути за самим фактом їхнього народження! — Кожне речення Голан супроводжував емоційним помахом клітки, мабуть, гадаючи, що так ми швидше усвідомимо почуте. — Оце справжнє божевілля!

— Припини! — скрикнула Емма.

— Ага, то вам не байдужа доля цих пташок! — вигукнув Голан і ще сильніше струсонув клітку. Раптом маленька червона лампочка, прикріплена до прутів клітки, спалахнула яскравіше, і Голан, різко повернувши голову, кинув погляд у темряву позаду себе. А потім знову глянув на Емму і скрикнув: