Розділ десятий

Я побачив Голана. Він сидів навпочіпки з опущеною головою, притулившись спиною до поруччя; між його колінами була затиснута клітка. Розбите перенісся Голана кровоточило, і по його щоках, мов сльози, текли тоненькі червоні струмочки.

До клітки був пристебнутий якийсь маленький червоний ліхтарик, який блимав кожні кілька секунд.

Я ступив до нього крок. Голан підняв голову і поглянув на мене. Його щетиниста пика запеклася кров’ю, одне біле око взялося червоними прожилками, а з куточка губ сочилася слина.

Він невпевнено підвівся, тримаючи у руці клітку.

— Постав додолу.

Він нагнувся, наче збирався виконати наказ, але різко відсахнувся і кинувся тікати. Я скрикнув і побіг навздогін, але не встиг Голан зникнути за прожектором, як бетонна долівка освітилася спалахом Емминого вогню. Голан верескнув і рвонув до мене, хапаючись рукою за волосся, яке димілося.

— Стій! — загорлав я, і до нього дійшло, що він потрапив у пастку. Піднявши клітку, Голан прикрив нею обличчя і різко струсонув. Пташки пронизливо заскреготали, намагаючись ущипнути його за руку крізь пруття.

— Вам потрібне оце? — скрикнув він. — Нумо, спопеліть мене! І вони згорять разом зі мною! Вистрелиш — і вони полетять униз на скелі!

— Не полетять — якщо я встрелю тебе в голову!

Психіатр розреготався.

— Та ти ж не зможеш натиснути на гачок, навіть якби захотів. Ти забув, що я встиг добре вивчити твою примітивну крихку психіку. Якщо ти вистрелиш у мене, то потім усе життя мучитимешся кошмарами.

Я спробував уявити собі це: я кладу палець на спусковий гачок і натискаю його. Оглушливий постріл і сильна віддача. І що тут такого важкого й страшного? Скільки витворів убив мій дідо? Десятки? Сотні? Якби він був на моєму місці, то Голан вже давно був би мертвий, прошитий кулею ще тоді, коли він сидів, отетеріло спершись спиною об перила. Та цю можливість я вже втратив, і тепер ціною моєї скороминущої боягузливої нерішучості могло стати життя імбрин.

Повз нас крутнулася гігантська лампа прожектора, на мить перетворивши наші фігури на яскраві силуети. Голан, який стояв до лампи обличчям, зіщулився і відвернувся. «Іще одна змарнована можливість», — подумав я.

— Постав клітку й іди з нами, — наказав я. — Більше ніхто не мусить померти.

— Ой, не знаю, — сказала Емма. — Якщо Мілард не виживе, то я не можу обіцяти, що більше ніхто не постраждає.

— Хочете мене вбити? — спитав Голан. — Чудово. Не баріться. Але таким чином ви лише відтягнете неминуче, вже не кажучи про те, що ускладните свою ситуацію. Тепер ми знаємо, як вас знайти. Мені на зміну прийдуть інші, їх буде набагато більше, і я можу гарантувати, що те, що я зробив із вашим другом, здасться вам малозначущою дрібницею порівняно з тією шкодою, якої завдадуть вам мої соратники, та з її наслідками.

— Кажеш, не баріться? — спитала Емма, і її вогонь бризнув іскрами високо у небо. — А звідки ти взяв, що твоя смерть буде швидкою і безболісною?

— Попереджаю: я їх уб’ю! — сказав Голан, притискаючи клітку до грудей.

Емма ступила до нього крок.

— Мені вже вісімдесят вісім років, — сказала вона. — Та чи схожа я на жінку, якій потрібна сиділка? — На її обличчі з’явився рішучий вираз, і воно стало сталево-непроникним. — Мені навіть важко передати тобі, як довго і пристрасно бажала я вибратися з-під крила цієї жінки. Клянуся: ти зробиш нам велику послугу.