Розділ «КНИГА ДРУГА КУПАННЯ В БАСЕЙНІ АТОМНОГО РЕАКТОРА»

Прохолодне пиво освіжило його і вгамувало злість. Він поглянув на вказівник: “До самоцвітного палацу”.

— Піду в палац, подивлюся, може, знайду когось, хто покаже мені, де поліцейська дільниця. Ох!

Робот-бар вихопив у нього з руки бляшанку, ледве не відірвавши разом з нею вказівний палець і, з притаманною роботам влучністю, закинув її з десяти метрів у сміттєпровід, що виступав із стіни.

Самоцвітний палац виявився майже так само доступний, як і висячі сади, тож він вирішив повідомити про крадіжку, перш ніж сплатити за вхід у заґратоване коло, що на значній відстані огороджувало палац. Перед входом, виваливши черево і ліниво граючи кийком, стояв поліцейський, який напевно повинен був знати, де поліцейська дільниця.

— Де тут поліцейська дільниця? — спитав Білл.

— Я не довідкове бюро — подивись у своїй картосхемі.

— Але, — крізь міцно зціплені зуби мовив Білл, — я не можу це зробити. У мене вкрали мою картосхему, і тому я хочу знати… Ой!

Білл зойкнув, бо поліцейський натренованим рухом застромив кийок Біллові під пахву і штовхнув його за ріг.

— Я сам був в армії, перед тим, як купив собі звільнення, — повідомив поліцейський.

— З радістю вислухаю ваші спогади після того, як ви заберете кийок у мене з-під пахви, — простогнав Білл і вдячно зітхнув, коли поліцейський висмикнув кийок.

— Оскільки я служив в армії, то не хочу, щоб бойовий .товариш із Пурпуровим Дротиком і Туманністю Вугільного Мішка потрапив у халепу. Я чесний поліцейський і не беру хабарів, але якщо товариш дасть мені в борг двадцять п’ять монет до зарплати, то я буду дуже зобов’язаний.

Білл народився тупаком, проте вже дечого навчився. Гроші швидко з’явилися і так само швидко зникли. Поліцейський розслабився, постукуючи кінцем кийка по жовтих зубах.

— Послухай, хлопче, що я скажу, перш ніж ти зробиш мені офіційну заяву, оскільки досі ми говорили, як давні друзі. На Геліорі є багато способів нажити біду, але найлегший — це загубити свою картосхему. За це тут карають на горло. Я знав хлопця, який з’явився в дільницю заявити, що хтось украв його картосхему: за десять секунд він уже був у наручниках, а може, й за п’ять. А тепер, що ти хотів мені сказати?

— У вас є сірники?

— Я не курю.

— До побачення.

— Не переймайся, хлопче.

Білл зайшов за ріг і прихилився до стіни, важко дихаючи. Що далі? Він з такими труднощами знайшов це місце, маючи картосхему, — як він повернеться без неї? У душі його наче завис свинцевий тягар; він удав, що його не помічає. Зрештою, він погамував страх і спробував міркувати. Здавалося, минуло багато років відтоді, як він востаннє їв, і від згадки про їжу рот його так швидко наповнився слиною, що він мало не вдавився, їжа — ось, що йому треба, пожива для мозку; треба розслабитися над гарною соковитою відбивною, а коли його шлунок утішиться, тоді він зможе мислити чітко й знайде вихід з цієї біди. Повинен же бути вихід. У нього ще майже цілий день до кінця відпустки: сила часу. Ледве волочачи ноги, він звернув убік і опинився у високому яскраво освітленому тунелі, де сяяв напис: “Золотий скафандр”.

— “Золотий скафандр”, — прочитав Білл. — Ось те, що потрібно.

Прославлений на цілу галактику, знаний кожному з телевізійних програм ресторан. Саме тут він зміцнить свій занепалий бойовий дух. Це коштуватиме дорого, але до дідька…