Розділ «КНИГА ПЕРША»

— У койки! У койки! Хіба ви, вошиві бевзі, не знаєте, що точиться війна!

Білл спотикався у пітьмі, що оповила казарму, яку тепер освітлювали лише Убивайлові червоні жевріючі очі. Він поринув у сон, ледве його голова торкнулася карборундової подушки, і, здавалося, минуло не більше секунди, коли сигнал побудки підкинув його з ліжка. За сніданком, поки він старанно краяв свій замінник кави на шматки, які можна було проковтнути, по телебаченню повідомили про важкі бої в секторі Бета Ліри з чимдалі більшими втратами. Стогін прокотився по їдальні, коли це було оголошено: не від надмірного патріотизму, а тому, що будь-яка погана новина не віщувала нічого хорошого для них. Вони ще не знали, як саме вона вплине на їхнє життя, але очікували найгіршого. І не помилилися. Оскільки ранок був прохолодний, звичний понеділковий парад відклали до полудня, коли залізобетонний плац добряче прогріється і кількість випадків теплового удару сягне піка. Але то був тільки початок. З того місця, де він стояв по команді “струнко”, Біллу було видно, що над трибуною тремтить марево від охолоджуваного повітря. Це означало, що приїде начальство. Запобіжник атомної рушниці видавив йому дірку в плечі, а на кінчик носа набігла і впала крапля поту. Краєм ока він міг бачити, як то там, то тут багатотисячні лави сколихувалися, коли падали непритомні, і чергові санітари тягли їх до очікуючих машин швидкої допомоги. Там їх клали в тіні від автомобілів, поки вони оговтаються і зможуть знову зайняти своє місце в лавах.

Потім оркестр ревнув: “Гей, піхото, чінгерам кінець!” — і за сигналом, переданим у підбори кожного чобота, ряди стали струнко в одну й ту саму мить, і тисячі рушниць зблиснули проти сонця. Штабний автомобіль командуючого — це було видно по двох зірках, намальованих на ньому — під’їхав до трибуни, і крихітна округла постать швидко проскочила крізь розпечене, немов у печі, повітря під захист кондиціонерів.

Білл ніколи не бачив його так близько, принаймні обличчя, хоча якось, вертаючись пізно ввечері після чергового наряду, він сподобився побачити, як генерал сідає в машину перед таборним театром. Принаймні Білл вважав, що то був він, хоча бачив його коротку мить, і то зі спини. Тому у нього про генерала склалося враження, як про велику спину, пересаджену крихітному мурашові. Врешті, він думав так про всіх офіцерів, бо рекрути не зустрічаються з офіцерами лід час початкової підготовки. Одного разу Білл добре розгледів молодшого лейтенанта біля кімнати чергового і пам’ятає, що в нього було обличчя. А ще був офіцер медичної служби, який стояв на відстані не більше тридцяти метрів, коли читав їм лекцію про венеричні хвороби, але Біллові пощастило — він сидів за стовпом і одразу заснув.

Коли оркестр змовк, антигравітаціині гучномовці злетіли над військом, і генерал звернувся до них. Те, що він говорив, мало кого могло зацікавити, а скінчив вій оголошенням про те, що, зважаючи на втрати, яких зазнали війська, їхній курс навчання буде прискорено, а саме цього вони й чекали. Потім оркестр заграв знову, і рекрути промарширували назад у казарми, переодяглися у свої власяниці і закрокували — тепер уже вдвоє швидше — на стрільбище, де стріляли з пластикових рушниць по пластикових опудалах чіигерів, які піднімалися з ям. Цілили вони погано, поки з ями не вискочив Убивайло Дренг: всі рекрути перевели свої рушниці на автоматичний вогонь, і жоден заряд не проминув цілі, а це дуже важко зробити. Потім дим розвіявся, і усмішки позмикали з їхніх облич, коли вони побачили, що то була лише пластикова копія Убивайла, тепер уже розірвана на дрібнісінькі шматочки, а оригінал з’явився у них за спинами, скреготнув іклами і дав кожному по місяцю нарядів.

— Людське тіло — це чудова річ, — казав Брудота Браун через місяць, коли вони сиділи довкола столу у Клубі Найнижчих Чинів й уминали сосиски — пластикова шкурина, набита вуличним сміттям, — запиваючи їх теплим водянистим пивом.

Брудота Браун раніше пас гіз на рівнинах, і тому вони називали його Брудотою, бо всі знають, що ті пастухи роблять зі своїми гозамм. Він був високий, худорлявий, з обличчям, засмаглим до пергаментного кольору. Він рідко розмовляв, більш звиклий до споконвічної тиші рівнин, порушуваної тільки хрипкими криками неспокійної гози, але він був неабиякий мислитель, оскільки мав безліч часу для думок. Він міг розжовувати одну думку кілька днів, навіть тижнів, перед тим, як висловити її вголос, і поки він розмірковував над нею, ні на що не реагував. Він навіть дозволяв називати себе Брудотою, не виявляючи при цьому анінайменшого протесту: назвіть будь-якого іншого піхотинця брудотою і він тут-таки затопить вам у пику. Білл з Трудягою та іншими піхотинцями з Н-ського відділення сиділи кружкома столу й аплодували і усміхалися, як завжди, коли Брудота щось казав.

— Розкажи ще, Брудото!

— Воно ще може говорити, а я гадав, що воно померло!

— Давай далі, чому тіло — це чудова річ?

Вони чекали у напруженому мовчанні, поки Браун відірве зубами кусень сосиски і, після безрезультатного прожовування, проковтне його із зусиллям, від якого сльози навернулися йому на очі. Він полегшив біль ковтком пива і заговорив.

— Людське тіло — це чудова річ, бо, якщо воно не вмирає, то живе.

Вони почекали ще трохи, поки збагнули, що він скінчив, а тоді взяли його на глуз.

— Хлопче, ти напханий брудом!

— Записуйся на офіцерські курси!

— Ха, а що це все-таки означає?

Білл знав, що це означає, але не сказав їм. У відділенні залишилося усього половина людей із тих, що почали навчання. Одного перевели, а решта були хто у госпіталі, хто у психіатричній лікарні, кого звільнили від військової служби по інвалідності. Або вмерли. Ті, хто вижили, утративши останній грам ваги, окрім кісток і сухожилків, відновили втрачену вагу, наростивши м’язи, і тепер повністю пристосувалися до режиму табору Льва Троцького, хоча ненавиділи його, як і раніше. Білл був у захваті від ефективності системи. Цивільних примушували складати різні екзамени, розподіляли їх по категоріях, манили обіцянками підвищити по службі чи дати підвищену пенсію, одне слово, придумували тисячі способів, щоб обмежити їхню віддачу. А як легко справлялися з цим в армій Тут просто убивали слабких і використовували тих, хто виживав. Він поважав систему. Хоча ненавидів її, як і раніше.

— Ви знаєте, що мені треба? Мені потрібна жінка, — мовив Потвора Потворсвей.

— Не кажи гидоти, — враз застеріг його Білл: він був хлопець вихований.

— Я не кажу гидоти! — заскиглив Потвора. — Я ж не кажу, що хочу залишитись на понадстрокову службу або, що вважаю Убивайла людиною, чи ще щось подібне. Я лише сказав, що мені потрібна жінка. Хіба цього не потребує кожен з нас?