Розділ «КНИГА ПЕРША»

Сержант узяв пласку коробку, подану йому роботом, і розкрив її, щоб показати різнобарвний ряд стрічок і кружалець.

— Це — Почесна Призовна Нагорода, — урочисто виголосив він, пришпилюючи до широких Біллових грудей всіяну коштовними каменями туманність, підвішену до стрічки. — А ще: Імператорський Поздоровчий Оздоблений Ріг, Вперед до Переможної Зорі, Поздоровлення Від Матерів Загиблих Героїв і Невичерпний Ріг Достатку, який сам по собі нічого не дає, але гарний на вигляд і в ньому можна тримати презервативи.

Він відступив назад і захоплено оглянув Біллові груди, які тепер було оздоблено стрічками, блискучим металом і стразами.

— Я просто не можу, — сказав Білл. — Звичайно, я вдячний за пропозицію, але…

Сержант усміхнувся, готовий навіть до цього опору, і натис у себе на поясі кнопку, що приводила в дію запрограмовані гіпно-спіралі у підборах нових Біллових чобіт. Потужний невральний струм пробіг крізь контакти, Біллова рука здригнулася й підстрибнула — коли туман розвіявся перед його очима, він побачив свій підпис.

— Але ж…

— Ласкаво прошу до лав Зоряної Піхоти, — зареготав сержант, ляскаючи Білла по спині (міцній мов скеля) і відбираючи в нього перо. — ШИКУЙСЬ! — грізно вигукнув він, і рекрути посипалися з таверни.

— Що вони зробили з моїм сином, — заголосила Біллова матір, виходячи на базарний майдан; одну руку вона притискала до грудей, а другою тягла за собою меншого Біллового брата Чарлі.

Чарлі заплакав і напудив у штани.

— Ваш син тепер битиметься для більшої слави імператора, — мовив сержант, підштовхуючи Білла до шеренги своїх вузькоплечих, з дегенеративними щелепами рекрутів.

— Ні! Не може бути… — схлипувала Біллова мати, рвучи на собі сиве волосся. — Я бідна вдова, він моя єдина опора… ви не маєте права!…

— Мамо… — почав Білл, але сержант заштовхнув його назад у шеренгу.

— Будьте мужні, пані, — сказав він. — Для матері не може бути більшої честі. -1 опустив їй ^в руку велику щойно викарбувану монету. — Ось вам призовна премія — імператорський шилінг, — я знаю: ваш син хоче, щоб ви отримали його. СТРУНКО!

Клацнувши підборами, незграбні рекрути випростали плечі й задерли підборіддя. На своє здивування Білл зробив те саме.

— Право-руч!

Єдиним вправним рухом вони повернулися після того, як командний робот передав наказ до гіпно-спіралей у чоботях.

— Кроком руш!

І вони рушили у такому досконалому порядку, що Білл, хоч як намагався, не міг ні обернути голову, ні востаннє помахати на прощання матері рукою. Вона зникла в далині, і лише один її останній пронизливий крик долинув крізь гупання солдатських чобіт.

— Прискорити ходу до 130 кроків на хвилину, — наказав сержант, поглядаючи на годинник, вживлений під ніготь його мізинця. — До станції, хлопці, залишилось десять миль і надвечір ми вже будемо в таборі.

Командний робот перевів свій метроном на одну поділку — чоботи прискорили ходу і чоловіки вмилися потом. Коли вони дісталися до вертольотної станції, вже опустилися сутінки; їхня червона паперова форма звисала клаптями, позолота зійшла з олов’яних ґудзиків і з пластикових чобіт вивіялося покриття, що відштовхувало пил. Вони виглядали не менш пошарпаними, змученими, запорошеними і жалюгідними, ніж відчували себе такими.