Розділ «Зупинка по дорозі»

І Гардин йому повірив. Якщо б він мав зброю, це міг бути хіба якийсь карабін на алігаторів, і лежав би він у багажнику його «крузера». Але й це не було на нього схоже. Стоячи надворі біля жіночої вбиральні, Дикстра уявляв собі там якогось здорованя роботягу. Цей же парубок виглядав, як якийсь бухгалтер, який хіба що тричі на тиждень качається у тренажерному залі «Голд’з Джим».

— Я зараз збираюся піти до своєї машини, — сказав Гардин. — Вимкнути тривогу й поїхати геть.

— Авжеж, авжеж, це саме те, що…

Гардин примусив його замовкнути, знову поставивши чобіт йому на задницю, і погойдував ним цього разу більш загрозливо.

— Чому б тобі не стулити пельку? Як, до речі, гадаєш, що це ти тут щойно творив?

— Навчав ту курву, аби…

Гардин вгатив йому по стегну ледь не щосили, лише в останню секунду трохи пом’якшивши удар. Трішечки. Лі заволав від болю й страху. Гардина стривожило те, що він щойно зробив і як він це зробив — абсолютно бездумно. Ще сильніше його стривожило те, що йому хотілося це повторити, але вдарити дужче. Йому сподобався крик болю й страху і хотілося почути його знову.

То чи дуже він відрізняється від оцього Лі-Зі-Сральні, котрий лежить отут і чітка тінь, що спадає від будівлі, перекреслює по діагоналі йому спину? Схоже, що не дуже. Ну то й що? Питання було нудним, на кшталт — ваша улюблена телепередача? На думку спало цікавіше. Постало питання, наскільки різко він зможе вдарити свого друзяку Лі-Лі в ліве вухо, при цьому не жертвуючи точністю на користь сили. Просто у вухо, з носака. Який при цім буде звук, йому теж цікаво було б почути. Приємний, напевне. Звісно, таким чином він може вбити цього чоловіка, та чи велика буде втрата для світу? І хто про це взнає? Еллен? До дідька її.

— Краще тобі стулити пельку, мій друже, — сказав Гардин. — Зараз для тебе це найкраща модель поведінки. Просто заткни пельку. А коли сюди добереться патрульний, можеш розповісти йому все, що тобі, виродку, забажається.

— Чому ви вже не поїдете? Їдьте собі і залиште мене у спокої. Ви розтоптали мої окуляри, хіба цього мало?

— Ні, — щиро відповів Гардин. На секунду він замислився. — Знаєш що?

Лі не став питати в нього — що.

— Я повільно піду до своєї машини. Можеш встати й піти вслід за мною, якщо хочеш. Ми завершимо справу віч-на-віч.

— Еге, авжеж! — реготнув Лі у відчаї. — Без окулярів я сліпий, мов той кріт!

Гардин поправив окуляри в себе на носі. Йому вже зовсім не хотілося мочитися.

Що за дивина?!

— Поглянь на себе, — промовив він. — Просто візьми й подивись на себе.

Мабуть, Лі щось таке дочув у його голосі, бо Гардин у сріблястому світлі місяця помітив, як той почав тремтіти. Але він зробив, либонь, найрозумніше в цих обставинах — промовчав. А чоловік, котрий стояв над ним, який ніколи в житті до цього не брав участі в жодній бійці, навіть у старших класах, ба, не бився навіть у початковій школі, зрозумів, що все добігло кінця. Якби Лі мав зброю, він міг би вистрелити йому в спину, коли він ішов від нього. А втім, ні. Лі був… як там це слово?

Пережоханий.

Парубок Лі-Лі був пережоханий.