Розділ «Зупинка по дорозі»

А машина так і не припиняє подавати в ніч монотонні сигнали: бе! бе! бе! бе!

Лі спробував трохи повернути голову. Боляче. Чим цей мудак його вдарив? Чи він казав щось про залізну монтувалку? Важко пригадати.

Лі знову отримав удар чоботом під зад. Він вискнув і знову ткнувся головою в бетон.

— Виходьте, леді, бо я розвалю йому голову! У мене зараз нема вибору!

Голос її почувся ближче. Ще нетвердий, проте в ньому вже чулося обурення.

— Навіщо ви це зробили? Ви не мусили цього робити!

— Я викликав поліцію по мобільному, — промовив чоловік, що стояв над Лі. — Патрульний прийняв дзвінок на сто сороковій милі. Отже, ми маємо десять хвилин, можливо, трохи менше. Містере Лі-Лі, ключі від машини у вас чи в неї?

Лі потребував часу, щоб згадати.

— У неї, — нарешті промовив він. — Вона казала, що я занадто п’яний, щоб вести машину.

— Чудово. Еллен, ідіть туди, сідайте у ваш «крузер» і рушайте геть. Їдьте, поки не дістанетеся Лейк Сіті, і, якщо у вашій голові є хоча б стільки ж мозку, скільки Господь подарував качці, ви також не будете озиратися.

— Я не залишу його тут з вами! — Вона вже говорила насправді сердито. — Тим більше коли у вас у руках ота штука!

— Робіть, що наказано. Їдьте зараз же, а то я відмантулю його капітально.

— Ви головоріз!

Чоловік зареготав, і цей його сміх налякав Лі більше, ніж слова, які той вимовляв.

— Рахую до тридцяти. Якщо ви до того не від’їдете звідси у південному напрямку, я знесу йому голову з плечей. Відіб’ю її, як кульку в гольфі.

— Ви не можете…

— Роби, що сказано, Еллен, роби, люба.

— Ви чули його, — промовив чоловік. — Ваш великий іграшковий ведмедик бажає вам щасливої дороги. Якщо вам схочеться, щоб він продовжив добивати вас — і вашу дитину — завтра ввечері, не маю нічого проти. Мене не буде поряд завтра ввечері. Але зараз ви мене вже затрахали. Пішла геть, тупорила, воруши своєю сракою.

Таку команду вона розуміла, ще й подану добре знайомою їй мовою, тож Лі побачив зі своєї пригніченої лінії погляду, як повз нього промайнули її голі ноги в сандаліях. Чоловік, що його завалив, почав голосно рахувати: один, два, три, чотири…

— Поспішай же, в біса! — заволав Лі, й знову йому дісталося чоботом по дупі, але вже не вдарило, а хіба гойднуло. Але все ’дно боляче. А тим часом бе! бе! бе! лунало далеко в ніч. — Воруши своєю сракою!