Розділ «Дуже тісний кут»

ЗА ІНФОРМАЦІЄЮ ЗВЕРТАТИСЯ ЗА НОМЕРОМ: 941-555-1800

Під цим написом якийсь розумака залишив на щиті свій аерозольний жарт: НАБЕРІТЬ ДОДАТКОВИЙ НОМЕР 69 ТА СПИТАЙТЕ ГЕНЕРАЛА-П…ОЛИЗА!

Асфальт скінчився, далі почалися ями вже після трьох, закінчених на позір, будівель: дві крамниці по один бік вулиці та дім моделей по інший. Дім моделей був у стилі псевдо Кейп Код, від якого йому кров захолола в жилах. Не хотілося бити «веспу» на немощеній дорозі, тому він завернув моторолер у бік екскаватора, котрий простояв тут, здавалося, вже років сто, як не більше, — із землі в його завислому у повітрі ковші росла трава, — відкинув стояк і заглушив двигун.

Зайняту перед тим густим дзижчанням моторолера порожнечу заповнила тиша. Аж тут каркнула ворона. Їй відповіла інша. Кертіс підняв голову й побачив їхнє тріо на вершечку риштування, що оточувало майже зведений цегляний будинок. Може, тут мав бути банк. А тепер це надгробок Грюнвальда, — подумав він, але без усякої посмішки. Його, навпаки, наче знову почало нудити, і він, можливо, виригав би просто тут, але побачив далі на порожній вулиці — фактично у самому її кінці — чоловіка, котрий стояв поряд із білим седаном, на борту якого було намальовано зелену пальму. Над пальмою: ГРЮНВАЛЬД, під нею ще два слова: ПІДРЯДНИКИ & ЗАБУДОВНИКИ. Чоловік махав йому рукою. Сьогодні Грюнвальд чомусь виїхав на машині своєї компанії, а не власним «порше». Кертіс подумав, що нема нічого неможливого в тому, що той міг продати «порше». Або автомобіль арештувала федеральна податкова, котра могла також накласти арешт на володіння Грюнвальда на Черепаховому острові. Тоді Вінтонова ділянка мусить бути найменшою з проблем, які його наразі цікавлять.

Сподіваюсь, йому залишили достатньо, щоб він міг розрахуватися за мою собаку, — подумав Кертіс. Він махнув Грюнвальду у відповідь, витягши ключ запалювання, клацнув червоною кнопкою безпеки (автоматичні рухи, йому і в голову не могло прийти, що хтось вкраде тут, посеред цього пустища, його «веспу», однак звик дбайливо ставитися до власних речей) і поклав ключ до кишені, в якій уже лежав мобільний телефон. А тоді рушив ґрунтовою дорогою — котра так і не стала Центральною вулицею і, як тепер здається, ніколи нею не стане — на зустріч зі своїм сусідом, щоб уладнати проблеми між ними раз і назавжди, якщо це можливо. Він обережно обходив калюжі, що їх залишив після себе нічний дощ.

— Хай! Сусіде! — привітався Грюнвальд, коли Кертіс трохи наблизився.

На ньому були штани-хакі й майка з пальмовим логотипом його компанії. Майка висіла на ньому мішком. Його обличчя — окрім сухотних червоних плям на високих вилицях і темних, майже чорних, дуг під очима — було блідим. І хоча голос звучав бадьоро, він виглядав більш хворим, ніж будь-коли. Що б там не вирізали в нього, — подумав Кертіс, — це була помилка. Грюнвальд тримав одну руку в себе за спиною. Кертіс подумав, що він засунув її собі до задньої кишені. Виявилося, ні.

Трохи віддалік, на вибоїстій, вкритій калюжами ґрунтовій дорозі стояв на колодках трейлер. Пересувний будівельний офіс, вирішив Кертіс. Там висів, вставлений у пластиковий файл і причеплений на присоску, аркуш. На ньому багато чого було надруковано, але все, що прочитав Кертіс (все, що йому варто було прочитати), були слова, що містилися згори: ВХІД ЗАБОРОНЕНО.

Так, для Мазефакера настали погані часи. Щоб життя медом не здавалося для Тоні, — як сказав би Івлін Во.

— Грюнвальде? — достатня для початку фраза, якщо пам’ятати про те, що трапилось із Бетсі, Мазефакер на більше не заслуговував. Кертіс зупинився футів за десять перед ним і стояв, трохи розставивши ноги, щоб не вступити в калюжу. Грюнвальд теж стояв, розставивши ноги. Кертісу зринуло в голові — ба, це ж класична поза: два ковбої-стрільці готові розв’язати свою проблему на єдиній вулиці міста-привида.

— Хай, сусіде! — повторив Грюнвальд, тепер вже щиро сміючись. Щось знайоме вчувалося в тому сміху. А чом би й ні? Звісно, він і раніше міг чути, як регоче Мазефакер. Коли саме, пригадати не міг, але напевне мусив чути.

Позаду Грюнвальда, навпроти трейлера і неподалік від автомобіля, в якому приїхав Грюнвальд, рядком стояли чотири блакитні будочки пересувних туалетів. З-під них і навсібіч розрослася веделія та інші бур’яни. Часті пополудневі зливи (короткі грози в червні — характерна особливість узбережжя Мексиканської затоки) зрили перед ними ґрунт, і там утворилася вимоїна. Ледь не рівчак. Тепер її заповнювала стояча вода, на каламутній, запорошеній пилком бур’янів поверхні відображався лише натяк на небесну блакить. Сортири стояли, усім квартетом нахилившись уперед, мов надгробки на здутому морозами старому цвинтарі. Колись їх був квінтет, але п’ята будочка вже впала і лежала тепер дверцятами донизу в рівчаку. Це видовище додало останній штрих до картини — до того факту, що весь цей проект, безглуздий від самого початку, остаточно вмер.

Одна з ворон, що сиділи на риштуванні довкола недобудованого банку, здійнялася вгору і полетіла вилинялим блакитним небом, каркнувши на прощання двом чоловікам, що стояли один проти одного внизу. У високій траві безтурботно дзвеніла комашня. Кертіс відчув запах, що долітав від сортирів; їх, видко, давненько вже не чистили.

— Грюнвальде? — промовив він знову, а тоді (бо тепер, як йому здалося, треба було ще щось додати). — Чим я можу допомогти? У нас є про що перемовитись?

— Авжеж, сусіде, про те, чим я можу допомогти тобі. От про це і поговоримо.

Його знову прорвало на регіт, проте, лишень почавши сміятись, він скоро закашлявся. А Кертіс зрозумів, чому цей звук здався йому знайомим. Він чув його по телефону, ним завершувалося голосове повідомлення Мазефакера. Тож зовсім це не був придушений схлип. І чоловік цей не схожий був на хворого — чи то не просто на хворого. Він був схожий на божевільного.

Звісно ж, він збожеволів. Він втратив геть усе. А ти дозволив йому заманити себе сюди, одного. Це нерозумно, хлопче. Ти не обміркував усього як слід.

Атож, після смерті Бетсі він кинув багато чого обмірковувати як слід. Здавалося, ніщо не варте аж такої уваги. Та цього разу варто було поміркувати.

Грюнвальд посміхався. Чи, принаймні, шкірив зуби.

— Бачу, сусіде, ти приїхав без шолома. — Він хитав головою, не припиняючи щиритися веселою посмішкою хворої людини. Волосся метлялося йому по вухах. Схоже, він його давненько не мив. — Я певен, дружина не дозволила б тобі кататися так безтурботно, але ж, звичайно, такі, як ти, хлопці, не заводять собі дружин, і чому б це? Вони собі тримають собак. — Він протягнув це слово, перетворивши його на щось із «Дюків з Газзарду», — сообаак.