Розділ «Німий»

Автостопник не вимовив ні слова, та Моне міг балакати за них обох.

— Я спитав — ну а далі що? А вона мені — скоріш за все, я потраплю до в’язниці. І знаєш що? Якби вона в той момент заплакала, я б її обійняв. Бо після двадцяти шести років подружнього життя такі речі стають рефлекторними. Навіть коли більшість почуттів давно мертві. Але вона не заплакала, отож, я пішов собі геть. Просто розвернувся і вийшов. А коли повернувся знову, там лежала записка, де було написано, що вона з’їхала з дому. Це було майже два тижні тому, й відтоді я її не бачив. Пару разів балакав з нею по телефону, і все. Також поговорив з адвокатом. Заблокував усі наші рахунки, щоправда, від цього мало користі, якщо почнуть крутитися всі колеса правосуддя. А це почнеться скоро. Лайно потрапило у вентилятор, якщо ти розумієш, про що я. Гадаю, я її невдовзі побачу. У суді. Її, разом з її ковбоєм Бобом.

Тепер він уже міг прочитати напис на синьому знаку: ПІТС-ФІЛД. ВІДПОЧИНКОВА ЗОНА — 2 МИЛІ.

— От чорт! — вигукнув він. — Друже, ми проґавили Вотервілл, ще п’ятнадцять миль тому. — А коли глухонімий не поворухнувся (звісно, що ні), Моне второпав, що він сам не впевнений, чи тому дійсно треба було у Вотервілл. Звідки знати. У будь-якому випадку, час із цим розібратися. Відпочинковий майданчик для цього якраз годиться, але вони якусь пару хвилин залишатимуться разом у цій пересувній сповідальні, тож він відчув потребу ще дещо сказати.

Я дійсно вже давно майже зовсім збайдужів до неї, — заговорив він. — Буває так, що кохання просто спливає. Правда й те, що я не був аж таким їй вірним — час від часу я розважався у поїздках. Але хіба це можна порівняти з тим? Як можна виправдати жінку, що втоптала в багно чиєсь життя, мов якийсь дурень — гниле яблуко?

Він в’їхав на відпочинковий майданчик. Усього якихось чотири автомобілі стояли там, вони купкою тулилися до коричневої будівлі, перед якою вишикувались торговельні автомати. Моне ці машини здалися покинутими під холодним дощем дітлахами. Він зупинився. Пасажир кинув на нього запитуючий погляд.

— Куди тобі треба їхати? — спитав Моне, розуміючи даремність свого запитання.

Глухонімий замислився. Роздивився довкола і второпав, куди вони приїхали. Знову подивився на Моне, немов кажучи — це не тут.

Моне, звівши вгору брови, показав пальцем на південь. Глухонімий похитав головою і показав на північ. Стиснув і розтиснув кулаки, продемонструвавши розчепірені пальці шість… вісім… десять разів. Далебі, точно, як тоді. Та цього разу Моне вже зрозумів. Він подумав, що цей хлоп спростив би собі життя, якби хтось навчив його показувати горизонтальну вісімку — символ безкінечності.

— То ти просто мандруєш, еге ж? — спитав Моне.

Глухонімий тільки кліпав очима.

— Авжеж, так, — промовив Моне. — Та ось що я тобі скажу. Ти вислухав мою розповідь, хоча й сам не знав, що щось слухаєш, тож я довезу тебе до Деррі. — Йому сподобалась ця ідея. — Точніше, я висаджу тебе біля притулку в Деррі. Там тебе нагодують гарячим і в люлю покладуть, принаймні на одну ніч. Мені треба відлити. Ти хочеш відлити?

Глухонімий дивився на нього з терплячою безпомічністю.

— Відлити, — повторив Моне. — Попісяти. — Він показав собі на матню, згадав, де вони знаходяться, і второпав, що волоцюга може вирішити, ніби він йому пропонує відсмоктати просто тут, біля автоматів з закусками. Тоді він показав на чорні силуети на бічній стіні будівлі: чоловічий та жіночий. У чоловіка ноги розставлені, у жінки — стулені. Просто тобі історія людської раси в картинках.

Це його пасажир зрозумів. Він рішуче похитав головою, а на підтвердження ще й склав пальці колечком. Що поставило Моне перед делікатною проблемою: залишити містера Німого Волоцюгу в машині, поки він сам зробить свої справи, чи вигнати його чекати на дощ… але в такому випадку цей чоловік напевне ж зрозуміє, чому його виставили.

Хоча ніяка це не проблема, вирішив він. Грошей у машині не було, його власні речі лежали під замком у багажнику. Щоправда, на задньому сидінні залишались кофри зі зразками, та йому якось не вірилося, що цей дядько вхопить два кофри, кожний вагою сімдесят фунтів, і побіжить з ними в руках з відпочинкового майданчика в бік автостради. Та і як у такому разі він зміг би нести свій плакатик Я НІМИЙ?

— Я швидко, — сказав Моне, а оскільки попутник так і не зводив з нього своїх очей з почервонілими повіками, Моне показав пальцем на себе, на туалетні символи і знов на себе. Тут уже волоцюга кивнув і у відповідь знову показав пальцями «о’кей».

Моне зайшов до туалету й відливав там, як йому здалося, не менше двадцяти хвилин. Полегшення було глибоким і повним. Уперше йому полегшало на душі з того моменту, як Барб скинула на нього свою бомбу. Вперше у нього з’явилася впевненість, що він видряпається з цієї історії. І допоможе видряпатися Келсі. Він згадав старий вислів якогось німця (а може, росіянина, це було більш схожим на російське ставлення до життя): все, що нас не вбиває, робить нас дужчими.

Назад до машини він ішов, насвистуючи. Минаючи автомат з продажу лотерейних квитків, він навіть дав йому дружнього стусана. Спершу він подумав, що не бачить свого пасажира, бо той розлігся в кабіні… тож у цьому випадку Моне доведеться його розштовхати, змусити випрямитись, щоб самому сісти за кермо. Але волоцюга не лежав. Волоцюга зник. Забрав свій рюкзак та плакатик і вшився.

Моне подивився на заднє сидіння і впевнився, що його кофри «Вольф & Сини» залишились неторкнутими. Зазирнув до шухлядки і побачив, що всі документи на місці: реєстраційний талон, страховка, картка члена Американської автомобільної асоціації. Від самого волоцюги залишився лише слід запаху, не вельми й смердючого, — піт і ніби трішки дьогтю, як буває, коли хтось спить одягненим.