Розділ «Німий»

— Так, сину мій. Шкода тебе засмучувати, але це гріх.

— Ви можете мене розгрішити?

— Десять «Отче наш» і десять «Богородице, Діво, радуйся!» — енергійно проголосив священик. — «Отче наш» за відсутність чуйності — серйозний гріх, але не смертний.

— А «Богородице»?

— Лайка у сповідальні. Варто було б також за гріх перелюбства — твій, не її, але наразі…

— У вас обід, я розумію.

— Сказати по правді, я втратив апетит, хоча, безперечно, побачуся з товариством. Причина в тому, що я, гадаю, що я… почуваюсь дещо збентеженим, щоб іще вислуховувати про твої дорожні розваги…

— Я розумію.

— Добре. Отже, сину?

— Так?

— Я не хотів би тебе мордувати, але чи ти певен, що не ти зробив натяк тому чоловіку? Чи підштовхнув його в якийсь спосіб? Бо в такому разі нам доведеться говорити не про незначні, а про непрощенні гріхи. Тоді мені доведеться порадитися з моїм духовним пастирем, щоб винести рішення, проте…

— Ні, отче. Але як ви вважаєте… чи не міг сам Господь посадовити того чоловіка до моєї машини?

У глибині душі священик вмить вигукнув — так. Уголос він сказав:

— Це богохульство варте ще десяти «Отче наш». Не знаю, як давно ти не відвідував церкви, але все одно мусив би розуміти. Отже, хочеш іще сказати щось подібне і отримати ще «Богородиць» чи ми вже з цим покінчили?

— Ми покінчили, отче.

— Тоді покайся, сину, як то у нас кажуть. Іди своїм шляхом і більше не гріши. І бережи свою дочку, синку. Мати у дітей може бути тільки одна, не важливо, як вона поводилася.

— Так, отче.

За фіранкою майнула тінь.

— Чи можу я поставити тобі ще одне запитання?

Моне неохоче знову сів. Йому вже вкрай хотілося бути деінде, тільки не тут.