Розділ «N»

Повернувся від Шейли, з традиційної різдвяної вечері у колі її родини. Коли Дон повів Сета до церкви на ритуал запалення свічок (гадаю, як шокувало б вірних членів їхньої методистської громади, коли б вони дізнались про поганське походження цього ритуалу), Шейла взяла мене за руку і промовила: «Ти знову став самим собою. Це так гарно. Я хвилювалася за тебе».

Атож, здається, таки рідну кровинку не надуриш. Доктор тільки підозрював, що зі мною діється щось не те, а Шейла знала. Люба Шейла.

— Я пережив щось на кшталт кризи минулого літа й осені, — зізнався я. — Можна сказати, духовну кризу.

Хоча це більше було схоже на психічну кризу. Коли людина починає вважати, що тільки приховування знання про жахливі світи потойбіччя мусить обслуговувати її здатність до перцепції, — це вже криза психіки.

Завжди практична Шейла сказала:

— Як добре, що не рак, Джонні. Цього я найбільше боялася.

Мила Шейла! Я розсміявся і обняв її.

Пізніше, коли ми вже підчищали все з тарілок (потягуючи егног[68]), я спитав її, чи не пам’ятає вона, часом, з якого дива ми називали Бейл Роуд Брідж Мостом Невдах. Вона струснула головою й розсміялась.

— Це твій друг придумав. Той, за котрим я тоді так упадала.

— Чарлі Кін, — згадав я. — Я його не бачив бозна скільки часу. Хіба що по телевізору. Він просто якийсь Санджай Гупта[69].

Вона ляснула мене по руці.

— Заздрість не личить тобі, дорогенький. А було це, коли ми якось рибалили з того мосту — пам’ятаєш, отими нашими маленькими вудками? — і Чарлі перехилився через поруччя і промовив: «А знаєте, якщо якийсь невдаха звалиться звідси, він вельми вдало уб’ється». Нас ці його слова так розсмішили, ми тоді реготали мов навіжені. Невже ти не пам’ятаєш?

Тоді пригадав і я. Бейл Роуд Брідж з того дня став Мостом Невдах. І наш старий приятель Чарлі мав рацію. Річечка Бейл дуже мілка в тому місці. Це далі вона впадає в Андроскоггін (місце впадіння напевне видно з Акерманового поля, хоча я ніколи не придивлявся), а це вже глибша ріка. А Андроскоггін тече до моря. Світ перетікає в інший світ, еге ж? Кожний новий глибший за попередній; цей дизайнерський принцип видно по всій землі.

Повернулися Дон з Сетом, хлопці Шейли, — великий і малий, рясно припорошені снігом. Ми обійнялися всі вчотирьох, так по нью-ейджівському, а тоді я поїхав додому під різдвяні колядки з радіоприймача. Вперше за довгий час такий щасливий.

Гадаю, ці нотатки… цей щоденник… ця хроніка уникнення божевілля (либонь, ще кілька дюймів — і я б «завалився з мосту»)… тут мусить закінчитися.

Слава Богу і щасливого мені Різдва.

1 квітня 2008

День Дурня сьогодні, і цей дурень — я. Прокинувся посеред сну про Акерманове поле.

Уві сні небо було блакитне, ріка в долині синя, сніг вже підтанув, залишилось лише кілька білих смуг, крізь них пробилася свіжа зелена трава, і знову там стояло тільки сім каменів. Знову в їхньому колі з’явилася мряка. Поки ще лише мла, але вона поглибшає, якщо я не втручуся.

Вставши, я порахував книжки (шістдесят чотири, гарне число, парне, і ділиться аж до одиниці — зважаймо на це), а коли це не допомогло, я висипав каву на кухонний стіл і зробив діагональ. Так, уже краще — принаймні зараз, — але мені все одно треба їхати туди з «лікарським візитом». Годі-бо «справляти дрижаки».