Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША ДОВКОЛА ПАНІ СВАНН»

О пів на першу я важився нарешті вступити у цей дім, який, мов святий Миколай, обіцяв мені надприродні розкоші. (Слово «святки», було, до речі, невідоме пані Сванн та Жільберті, вони заступили його словом Крістмас і завжди мовили про пудинг на Крістмас, про те, що їм подарують на Крістмас, про те, що їх не буде вдома — пекельна мука для мене — на Крістмас. Навіть удома я не дозволяв собі говорити «святки», а тільки Крістмас, хоча батькові це вже здавалося казна-чим.)

Першим траплявся мені на очі лакей, він провадив мене через кілька великих віталень до крихітної порожньої віталеньки, чиї вікна вже марили блакитом пообіддя; я зоставався сам у товаристві орхідей, рож і фіялок; мов люди, незнайомі вам і теж у чеканні на когось, квіти зберігали мовчанку, якій їхня своєрідність, своєрідність живих істот, надавала особливої виразности, і мерзлякувато ловили тепло, що йшло від жарин вугілля, дбайливо покладеного, ніби коштовність, за шкло, в білу мармурову чашу, звідки вряди-годи сипалися грізні рубіни.

Я сідав, але одразу підхоплювався, почувши стук дверей; то заходив другий лакей, потім третій, мізерним наслідком цих приходів (і чого його ґвалтувати людей даремно!) було підкинути вугілля у вогонь або підлити води у вази. Лакеї йшли собі, і я знов залишався сам, чекаючи, коли ж це пані Сванн відчинить нарешті закриті лакеями двері. І, звісно, я менше хвилювався б у казковій печері, ніж у цій маленькій приймальні, де вогонь здавався мені знаряддям алхімічних перетворень, наче в клінґсорській лабораторії[82]. Знов почулися кроки; цього разу я не встав; мабуть, ще один лакей; але це був Сванн. «Як? Ви сам-один? Що ви хочете, моя добра малжонка не має уявлення про час. За десять перша. З кожною дниною час запізнення зростає, і ось побачите: вона прийде без поспіху, їй віритиметься, що ще рано». Сванн, як і раніше, був невроартритиком, та ще й зробився дивакуватим, тим-то недбальство дружини, яка верталася пізно з Булонського лісу, засиджувалась у кравчині й ніколи не являлася вчасно на сніданок, хоч і викликало в нього розлад шлунка, зате тішило його марнославство.

Він показував мені свої нові набутки і пояснював, чим вони цікаві, але з хвилювання та з незвички довго постувати шлунок мені підводило і в голові паморочилося: я міг говорити, але не міг слухати. Зрештою, що мене найбільше обходило, то це те, щоб Сваннові полотна зоставалися в нього й тішили його перед сніданком. Якби тут була Джоконда, вона справила б мені утіху не більшу, ніж шлафрок пані Сванн або її флакони з сіллю.

Я чекав і чекав, сам або разом зі Сванном, а часто і разом з Жільбертою, яка складала нам компанію. Прибуття пані Сванн, заповідане силою величних призвісток, я уявляв собі як щось грандіозне. Я ловив кожен шерех. Але високий собор, високий вал у бурю або високий стрибок балеруна не дотягують у наших очах до сподіваної висоти; після ліврейних лакеїв, подібних до театральних статистів, чия процесія готує і тим самим послаблює апофеоз виходу цариці, пані Сванн, явившись покрадьки, у котиковому хутрі, з вуалеткою, опущеною на червоний від холоду ніс, не виправдовувала обіцянок, породжених у моїй уяві чеканням.

Якщо ж пані Сванн цілий ранок сиділа вдома, то в салон вона входила в ясному крепдешиновому пеньюарі, який здавався мені гожішим за всі її сукні.

Іноді Сванни домантарювали. Обідали вони пізно, і тоді за хвилину-другу я бачив, як за підмурок садочка сідає сонце того дня, який у моїх очах не мав скидатися на інші, і хоча челядь вносила різнокаліберні лампи і запалювала їх на вівтарі консолі, однонога, наріжника чи столика, ніби для освячення незнаного обряду, а проте з нашої розмови не народжувалося нічого незвичайного, я йшов геть розчарований, як часто діти вертаються з північної відправи.

Однак моє розчарування було умоглядне. Я весь променів радощами в цих покоях, куди Жільберта, якщо її ще не було з нами, ось-ось мала явитися і за мить надовго ощасливити мене словом, уважним і веселим поглядом, яким вона вперше глянула була на мене в Комбре. Щонайбільше я трохи ревнував, коли вона зникала у великих покоях, куди вели внутрішні сходи. Змушений сидіти в салоні, ніби прикутий до партерного крісла коханець, заклопотаний тим, що зараз діється за лаштунками, в артистичному фойє, я обережненько розпитував Сванна про другу половину оселі, мимоволі виказуючи свій неспокій. Він пояснював мені, що Жільберта пішла до білизняної, пропонував мені її показати, обіцяв наказати Жільберті завжди брати мене з собою. Цими словами і полегкістю, яку вони мені справляли, Сванн одразу знищував ту страшенну внутрішню відстань, через яку кохана жінка уявляється нам такою далекою. У такі хвилини я любив його, як мені здавалося, глибшою любов'ю, ніж Жільберту. Адже він, пан своєї доньки, давав мені її, а вона іноді тікала; я панував над нею не безпосередньо, а через Сваннове посередництво. Зрештою я її кохав, а отже, не міг дивитися на неї без хвилювання, без бажання чогось більшого, бажання, яке біля коханої істоти відбирає у нас відчуття кохання.

Утім, найчастіше ми не сиділи вдома, а йшли гуляти. Іноді пані Сванн, перш ніж убратися, сідала за фортепіано, її гарні ручки, виринаючи з рожевих чи білих рукавів крепдешинового шлафроку, часто дуже яскравих, простягали над клавішами пальці з тим самим тихим сумом, який жив у її очах, але не в серці. Одного разу вона зіграла частину Вентейлевої сонати з тією короткою фразою, яку так уподобав Сванн. Але звичайно, слухаючи той чи інший складний музичний твір — часто не чуєш нічого. Лише потім, коли цю сонату зіграли мені двічі чи тричі, я збагнув, що дуже добре її знаю. Тож ми не робимо помилки, кажучи, що почули щось уперше. Авжеж, нам здається, ніби при першому прослуховуванні ми нічого не вловили, та якби це й справді було так, то й при другому і при третьому повторилося б те саме, і годі було б сподіватися, що за десятим разом буде краще. Мабуть, першого разу підводить пам'ять, а не сприйняття. Бо проти складности вражень, з якими пам'ять стикається, коли ми слухаємо музику, пам'ять немічна, куца, мов у того, хто вві сні думає багато про що, але одразу все забуває, або в того, хто зійшов на дитячий розум і не пам'ятає, про що з ним допіру говорили. Пам'ять нездольна давати нам негайно спогад про розмаїті враження. Одначе помалу спогад кристалізується в ній, коли ми прослуховуємо твір двічі або тричі, — тут ми нагадуємо школяра, який кілька разів повторив урок перед сном і думає, що так і не вивчив, а вранці відповідає його напам'ять… А до того першого дня я ні сном ні духом не відав про цю сонату, тож фраза, зримо відчутна для Сванна та його дружини, була далеко від моєї свідомости, — так буває з якимсь ім'ям, це ім'я силкуєшся згадати, а натомість бачиш пустку, звідки через годину, вже самохіть, без твоєї участи, вискочать ті самі склади, яких ти марно шукав. Та мало того, що ти не запам'ятовуєш із першого разу справді чудового твору, — ти ще й сприймаєш насамперед, як це сталося з Вентейлевою сонатою, найменш цінне в ньому. Отож одколи пані Сванн зіграла з неї найславетнішу фразу, я не просто собі помилявся, гадаючи, ніби соната нічим уже мене не вразить (саме тому я довго відмовлявся знов її послухати, уподібнюючись у цьому разі до тих телепнів, хто нічого не сподівається від венеційського святого Марка, бо уявляє собі з фотографії, якої форми соборні бані). Ні, тут крилося щось більше: навіть коли я прослухав сонату від початку до кінця, вона майже вся залишилася для мене незримою, наче якась споруда, в якій через відстань або через туман бачиш лиш незначні подробиці. Звідси й ота меланхолія, пов'язана з пізнанням подібних творів, як і взагалі всього, що реалізується в часі. Коли ж мені відкрилося найпотаємніше в Вентейлевій сонаті, то все, що я розрізнив і уподобав із самого початку, ставши звичним і тому невідчутним, почало вислизати, випорскувати з моєї свідомости. Оскільки я закохувався в те, що мені пропонувала соната, по черзі, я ніколи не посідав її всю: вона скидалася на саме життя. Проте великі шедеври не так розчаровують, як життя: вони не пропонують відразу того, що є в них найкращого. Краса, яка відкривається у Вентейлевій сонаті найперша, найперша і набридає, і, звісно, тому, що не надто помітно різниться від того, що нам уже відомо. Коли ж така краса щезає, нам нічого не залишається, як полюбити певну фразу, чий лад, надто новий для нас, спершу породжував у нашій свідомості щось хаотичне, робив її нерозрізненною і незбагненною; ось тоді ця фраза, з якою ми розминалися щодня, не впізнаючи її, і яка, проте, зберегла себе, яка лише через свою гожість стала незримою і залишилася непізнаною, — ось тоді вона й приходить до нас наостанку. І так само наостанку розлучаємося з нею й ми. Ми любитимемо її довше, бо нам треба було більше часу, аби полюбити її. Зрештою час, потрібний людині, — як, скажімо, мені у випадку з сонатою, — аби проникнути в якийсь глибший твір, — то лише згусток і ніби символ літ, а іноді й цілих віків, які спливають, перш ніж публіка полюбить по-справжньому новаторський шедевр. Чи не тому геній, рятуючись від нерозуміння юрби, каже собі, що сучасникам бракує належної часової відстані, що твори адресовані нащадкам, лише вони й мали б читати, мовляв, це ті ж таки полотна, про які судити зблизька годі? Але ця по суті легкодуха осторога, вжита проти помилкових присудів, марна, бо таких присудів не уникнути. Геніальна річ не зразу викликає захоплення, позаяк творець її небуденний, на нього мало хто скидається. Його витвір сам собою пробудить поодинокі уми, здатні зрозуміти його, і спричиниться до того, що з часом вони плодитимуться і множитимуться. Бетховенські квартети (XII, XIII, XIV і XV) півсторіччя народжували й вирощували публіку для бетховенських квартетів, якщо й не набиваючи ціни митцям ув очах усієї громади, то принаймні подібно до всіх шедеврів поширюючи (річ неможлива в момент появи великого твору) коло людей, здатних їх любити. Так звані нащадки — це нащадки твору. Треба, щоб твір (не беремо для спрощення в рахубу геніїв, які можуть ще за свого життя паралельно готувати для майбутнього кращу публіку, яка поклонятиметься не їм, а іншим геніям) сам спородив своїх нащадків. Якщо ж твір лежатиме в шухляді й стане відомий лише нащадкам, то для нього це вже не нащадки, а громада сучасників, які щасливо собі прожили всі ці п'ятдесят років. Ось чому митець повинен, — якщо хоче, щоб його витвір знайшов свій шлях, — кинути його на досить глибоке плесо задля його цілковитого тріумфу в далекій будущині, — саме так і вчинив Вентейль. І все ж якщо не зважати на майбутнє, — правдиву перспективу творів мистецтва, — означає допуститися помилки суддів неправедних, то зважати на нього — іноді означає виявити небезпечну скрупульозність суддів праведних. Справді, це ж дуже легко: впавши у злуду, подібну до тієї, яка уодностайнює всі предмети на обрії, дійти висновку, що всі дотеперішні революції в малярстві або в музиці все-таки шанували певні правила, а те, що ми бачимо нині, — імпресіонізм, захоплення дисонансом, засилля китайської гами[83], кубізм, футуризм, — це прямий виклик минулому. Легко, бо, озираючись на минуле, ми не усвідомлюємо собі, що то тривале присвоєння обернуло його для нас у якусь хай і строкату, але загалом однорідну цілість, де Віктор Гюґо сусідує з Мольєром. Можна собі уявити, які кричущі недоречності ми знайшли б, — якби не брали в рахубу нових часів та пов'язаних із ними змін, — у якомусь гороскопі, складеному за нашого юнацтва для нашого дійшлого віку. Тільки ж не всі гороскопи правдиві; хоч-не-хоч, нам доводиться, поціновуючи мистецький твір, долучати до складників його гожости чинник часу, але це означає вносити в наше судження щось таке саме випадкове, а отже, й позбавлене правдивої вартости як і всяке пророцтво, незбутність якого зовсім не свідчить про недоумкуватість пророка, бо те, що покликує до життя можливості або ж виключає 'їх із нього, не конче належить до компетенції генія; можна бути геніальним і не вірити у прийдешність залізниць чи літаків; так само найтонший психолог може і в думці не покладати, щоб його коханка чи приятель зраджували його, тоді як найзвичайнісінькі люди давно вже вивели б їх за невірність на чисту воду.

Сонати я не зрозумів, зате гра пані Сванн мене захопила. Здавалося, її туше, як і її пеньюар, як пахощі на її сходах, як її манто, як її хризантеми, є частиною своєрідної і таємничої цілости у світі безконечно вищому від того, де талант аналізують розумом. «Яка прегарна ця Вентейлева соната, чи не так? — спитав мене Сванн. — Надто в момент, коли ніби смеркає під деревами і коли скрипкові арпеджіо ніби напускають туди холоду. Погодьтеся, що це дуже гарно; тут тобі вся статика місячного сяйва, а це ж його істотний бік. Чи ж дивина, що лікування світлом, як це робить моя дружина, впливає на м'язи, якщо місячне сяйво не дає ворухнутися листю. У цій коротенькій фразі чудово удано Булонський ліс у стані каталепсії. На узмор'ї це ще дивовижніше, там ще й озивається тихий гомін хвиль, його, проте, добре чути, бо все кругом скуте сном. У Парижі, навпаки, у кращому разі помічаєш химерне світло на архітектурних пам'ятках, небо, немовби осяяне проміттям від пожежі, неяскравим і нешкідливим, — всю цю велетенську хроніку гаданих нещасть і смертей. Але в короткій Вентейлевій фразі, як, зрештою, і в цілій сонаті, маємо інше, Булонський ліс, у группето виразно чується чийсь голос: „Видно так ясно, хоч голки збирай“.» Ці Сваннові слова могли б перешкодити мені надалі зрозуміти сонату по-своєму, музика багатозначна, вона допускає і таке пояснення, яке вам підказують. Але з інших його зауваг я здогадався, що оте його нічне листя — просто листя, в густому затінку якого, у ресторанах паризьких передмість, він стільки разів чув цю музичну фразу. Замість глибокого сенсу, якого він так часто в ній шукав, вона несла Сваннові з собою лишень лапате листя дерев, що оточувало її доладним вінцем (і будила в ньому хіть побачити його знов, бо йому здавалося, ніби вона притаманна листю, ніби вона — листяна душа), вона несла йому з собою всю весну, якій він колись не міг радіти, оскільки, розпалений і розмордований, не мав тоді душевного спокою, і яку (ніби хворому заборонені присмаки) вона для нього зберегла. Вентейлева соната могла розповісти йому про чари деяких його ночей у Булонському лісі, про які марно було б допитуватися в Одетти, хоча вона й була, як і ця музична фраза, його постійною супутницею. Одетта була тоді тільки поряд зі Сванном (а не в ньому, як Вентейлів мотив), а отже, не могла бачити, — хоч би була й у тисячу разів кмітливіша, — того, що ніхто з нас (принаймні я довго вірив, що це правиловинятків не знає) не міг би передати. «Правда ж, це гарно, — провадив Сванн, — що звук може віддзеркалювати, як вода, як люстро. І зауважте, що Вентейлева фраза показує мені лише те, чого я тоді не помічав. Про мої переживання, про мої ніжні почуття вона мені вже не нагадує, вона все поміняла місцями». — «Мені здається, Шарлю, це не вельми чемно щодо мене». — «Не вельми чемно! Ох, ці жінки! Я хотів лише сказати молодикові, що музика показує — принаймні, мені — аж ніяк не „волю в собі“ і не „синтезу нескінченного“, а наприклад, старого Сердюрена в рединґоті у пальмарії Зоологічного саду. Перш ніж я покинув салон, ця фраза тисячу разів переносила мене з собою на вечерю до „Арменонвіля“[84]. Далебі, це принаймні не так нудно, як іти туди з маркізою де Камбремер». Мадам Сванн засміялася. «Кажуть, ця дама неабияк була залюбилась у Шарля», — розтлумачила вона тим самим тоном, яким трохи раніше відповіла мені, коли я здивувався, що вона знає Вермеєра Дельфтського: «Бачте, мій малжонок дуже цікавився цим художником, коли залицявся до мене. Правда ж, мій любий Шарлю?» — «Не лихослов про маркізу Камбремер», — озвався Шарль, у душі неабияк улещений. «Я кажу тільки те, що чула. Здається, вона розумниця, яких мало; я з нею незнайома. Як на мене, вона вельми pushing,[85] а в жінці розумній це здається дивним. Але всі кажуть, що вона духа за вами ронила — не ображаючи вас, скажу». Сванн мовчав, як глухий, — це було і підтвердженням, і виявом самовдоволення. «Якщо моя гра нагадує вам Зоологічний сад, — підхопила пані Сванн, вдаючи для жарту уразу, — ми можемо зробити його метою нашої сьогоднішньої прогулянки, якщо се цікаво нашому юному гостеві. Надворі погідно, на вас наринуть любі вашому серцю спогади! Щодо цього Зоологічного саду: знаєте, цей молодик вірив, що ми дуже любимо одну особу, тоді як я її „сплавляю“ при першій нагоді, — пані Блатен! Записувати її нам у друзі — це просто образа для нас. Помисліть, добряга Коттар, який мухи не скривдить, заявляє, що від неї смердить». — «Ой лишенько! Чого тільки варта її дивовижна схожість на Савонаролу. Це викапаний портрет Савонароли пензля Фра Бартоломео». Сваннова манія віднаходити схожість із мальованими образами мала під собою підґрунтя, бо навіть те, що ми називаємо особливим виразом, — переконуватися в цьому, коли кохаєш і хотів би вірити в неповторність індивіда, так гірко! — має в собі щось загальне і трапляється в різні доби. Але як послухати Сванна, то кортеж мудреців, анахронічний уже тоді, як Баноццо Ґоццолі впровадив у нього Медічі, ще анахронічніший тепер, бо тут зображено многих сучасників[86] уже не Ґоццолі, а Сванна, себто народжених уже не за п'ятнадцять сторіч по Різдву Христовому, а за чотири сторіччя по смерті самого художника. За твердженням Сванна, у цьому кортежі не бракувало жодного чимось примітного парижанина, як у тій дії одної п'єси Сарду[87], де через дружбу з автором та виконавицею головної ролі, а також моді на догоду, всі паризькі славетники, вчені світила, політики, адвокати щовечора по одному виходили похизуватися на сцені в ролі статиста. «А яку вона має причетність до Зоологічного саду?» — «Безпосередню!» — «Може, ви думаєте, що в неї небесно-блакитне озаддя, як у мавпи?» — «Шарлю, ви свинка! Ні, я згадала, що сказав їй сингалезець. Розкажіть-но йому, це справді „знаменито“». — «Ет, дурниці! Знаєте, пані Блатен любить говорити з усіма, як здається їй самій, ґречним, а насправді опікунчим тоном». — «Це те, що наші славні сусіди з-над Темзи називають patronizing», — перебила Одетта. — «Так от, недавно вона ходила до Зоологічного саду, а там чорні, сингалезці, так, якщо не помиляюся, назвала їх моя дружина, а вона ж куди сильніша за мене в етнографії». — «Годі, Шарлю, не глузуйте з мене». — «Що ви, я зовсім не глузую. Словом, вона звертається до одного чорного: „Як ся маєш, мурине?“» — «Ну, то й що?» — «А те, що таке звертання чорному не сподобалося. Він угнівався і сказав пані Блатен: „Я мурин, а ти дурень!“» — «Як на мене, дуже смішно. Я обожнюю цю історію. Адже справді „знаменито“? Я так і бачу тітку Блатен: „Я мурин, а ти дурень!“»

Я виявив хіть піти подивитися на сингалезців, один з яких обізвав пані Блатен дурепою. Вони мене аж ніяк не цікавили. Але я подумав, що дорогою до Зоологічного саду і назад ми проїдемо Акацієвою алеєю, де я колись милувався на пані Сванн, і що, може, мулат, приятель Коклена, при якому я ні разу з нею не привітався, побачить, як я сиджу біля неї у вікторії.

Поки Жідьберта одягалася, панство Сваннів з особливою втіхою розповідало мені, яка доброчесна їхня донька. Те, що помітив за нею я сам, здавалося, підтверджувало їхню опініїо: я бачив — і про це саме говорила її мати, — що вона жаліла, шанувала не лише подруг, а й челядь, усіх убогих; її бажання втішити їх і обава вразити когось виявлялися навіть у дрібницях, часто для неї досить утяжливих. Вона власноруч приготувала подарунок для нашої знайомої перекупки з

Єлисейських Полів і пішла їй вручити у снігопад, воліючи не розводити тяганини. «Ви не уявляєте, яка це славна душа, бо вона потайлива», — казав її батько. Вона була мале курча, та вже летюче, і здавалася розсудливішою за своїх батьків. Коли Сванн хвалився тим, які високі зв'язки у його дружини, Жільберта одверталася й мовчала, не виказуючи ніякого осуду, бо вважала, що батько стоїть поза всякою критикою. Якось я згадав про панну Вентейль, і вона мені сказала:

— Я знати її не хочу через те, що вона була недобра зі своїм батьком, не раз завдавала йому прикрощів. Ви повинні мене зрозуміти: адже ви переживете свого тата не на довше, ніж я свого, се цілком природно. Як можна забути того, кого любиш усе життя?

Одного разу Жільберта була особливо ніжна з батьком, і, коли він пішов, я про це їй сказав.

— Так, сердешний татко, — відповіла вона, — цими днями річниця смерти його батька. Вам, мабуть, цілком розумно, що в нього на душі, вам це доступне, ми з вами такі речі відчуваємо однаково. Ось чому я намагаюся бути не такою ледачою, як завжди.

— Таж він не вважає, що ви ледачі, для нього ви сама досконалість!

— Сердешний татко! Бо він добряга.

Панство Сваннів не вдовольнилося хвалою чеснот Жільберта, — тієї самої Жільберта, яка, перш ніж я її побачив, марилася мені біля церкви серед іль-де-франської природи, тієї самої Жільберти, яка потім, уже не в мареннях, а в спогадах, завше стояла за живоплотом, за рожевим глодом, на крутій сакомці, яка вела мене на Мезеґлізьку сторону. Коли я вдавано байдужим тоном сімейного друга, якому цікаво, з ким водиться дитина, спитав у пані Сванн, хто найщиріші Жільбертині подруги, та відповіла:

— Вона вам, мабуть, звіряється більше, ніж мені, ви її фаворит, її crack, як кажуть англійці.