Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША ДОВКОЛА ПАНІ СВАНН»

Безперечно, за таких цікавих збігів, коли дійсність узгоджується і змикається з тим, про що ми довго марили, вона цілковито ховає від наших очей нашу омріяну мету, зливається з нею, як зливаються дві однакові накладені одна на одну фігури, творячи одну, хоча ми, навпаки, щоб наше щастя стало якнайповноціннішим, прагнемо зберегти за всіма фазами нашої мрії саме в момент, коли вона збувається (для більшої певности, що йдеться саме про них), чар незайманосте. І думка уже не в змозі відтворити попередній стан, щоб порівняти його з новим, бо їй ніде розгорнутися: нас заполонює новий досвід, спогади про перші приголомшливі хвилини, почуті нами слова — все це затарасовує доступ до нашої свідомости і пригнічує функції нашої пам'яти куди більше, ніж функції нашої уяви, справляючи зворотний вплив не так на образ нашої майбутносте, як на наше минуле, яке ми нині вже не здатні бачити без урахування цих нових вражень. Цілі роки я міг вірити, що надія потрапити до пані Сванн — це бредня та маячня; але тільки-но я пробув у неї чверть години, то вже бреднею та маячнею став той час, коли ми не були з нею знайомі, як змога, знищена здійсненням іншої змоги. Де вже було тут мріяти про Сваннову їдальню як про щось недосяжне, якщо моя думка не могла зробити ані найменшого поруху, щоб не наразити мене на непогасне проміння, яке одкидав назад, у безконеччя, аж у найдавніше моє минуле, щойно з'їдений мною омар по-американському? Щось подібне чи не помічав за собою і Сванн: із цілком реальними покоями, де він мене приймав, для нього, напевно, зливалися і збігалися не лише покої, породжені моєю уявою, а ще й інші, ті, які заздрісне кохання Сванна, таке ж вигадливе, як і мої марення, так часто йому описувало, омріяні спільні покої, Одеттині і його, такі недосяжні для них у його уяві того, скажімо, вечора, коли Одетта запросила його вкупі з Форшвілем на оранжад; а план їдальні, де ми обідали, був для нього тим несподіваним раєм, де він колись уявляв себе тільки з великим хвилюванням, уявляв у ту мить, коли скаже камердинерові ті самі слова: «Чи пані вже готова?», якими нині озивався при мені з легкою нетерплячкою і заразом з ноткою потішеного марнославства. Так само, як Сванн, я теж не міг осягти свого щастя, а коли сама Жільберта якось гукнула: «Хто б міг сказати, що та сама дівчинка, на яку ви тільки німо дивилися, як вона гуляє в класи, стане вашою щирою приятелькою і що ви до неї ходитимете в будь-який день?» — я мусив визнати з двох змін лише одну, зовнішню, а не внутрішню, бо не міг, з огляду на їхню відмінність, обняти думкою їх заразом.

А проте ці покої саме тому, що колись Сваннова душа так палко про них мріяла, могли зберігати для нього якусь привабливість, — я знав це по собі, бо для мене вони й досі не втратили свого таємничого ореолу. Той особливий чар, яким я так довго оповивав життя Сваннів, я не вигнав з їхнього дому, ввійшовши туди, до решти; я лиш змусив його відступити, і він скорився чужакові, парії, яким я був нині і якому пані Сванн чемно підсовувала фотель, розкішний, але ворожий і обурений; проте у спогадах я ще відчуваю цей чар кругом. Чи не тому в ті дні, коли панство Сваннів запрошувало мене на обід, а потім брало погуляти з ними та з Жільбертою, я, очікуючи їх самотою, витискав поглядом на килимі, на бержерах, на консолях, на параванах, на полотнах закарбовану глибоко в моїй істоті думку, що зараз сюди вступить пані Сванн, або її чоловік, або Жільберта? Чи не тому ці речі жили потім у моїй пам'яті поруч зі Сваннами і зрештою перебрали щось від них? Чи не тому, оскільки мені стало відомо, що Сванни жили серед усього цього справилля, я поробив з них щось ніби емблему Сваннового приватного життя, щось ніби емблему Сваннових звичаїв, які так довго були далекими від мене, що й досі здавалися мені чужими, навіть потому як мені дозволено доступитися до них? Так чи інак, щоразу, як я згадую салон, який Сванн (аж ніяк не бажаючи цією критикою перечити жінчиним смакам) вважав за безстильний, бо він був задуманий чи то як теплиця, чи то як робітня на взір отої квартирки, де він колись сходився з Одеттою, і в якому Одетта згодом замінила хінські цяцьки, бо їй здавалося, що це вже «мотлох», що це «не те», силою-силенною кріселок, оббитих старим єдвабом Людовіка XVI (не рахуючи шедеврів, навезених Сванном з особняка на Орлеанському набережжі), — моя пам'ять, навпаки, надає йому, цьому строкатому салонові, гармонійности, єдности, своєрідного чару, якого так бракує навіть ансамблям, переданим нам цілими і недоторканими від минулого, а також найновішим, позначеним виразною індивідуальністю; бо це лише ми самі, своєю вірою в те, що речі живуть своїм власним життям, вкладаємо в усе, що в нас перед очима, душу, яку речі потім бережуть і розвивають у нас самих. Усі мої уявлення про години, відмінні від тих, що існують для інших, про години, бавлені Сваннами у цьому помешканні, яке було для їхнього повсякденного життя тим, чим є для душі тіло, і яке мало віддзеркалювати їхній особливий побут, — усі мої уявлення — завжди однаково хвильні, непередавані — пов'язувалися з розміщенням меблів, з дебелістю килима, з розташуванням вікон, із поводженням челяді. Коли після сніданку ми перейшли на сонце пити каву у великий затон вітальні і пані Сванн питала, скільки кинути мені грудочок цукру, то в моєму сприйнятті не лише шовковий пуф, який вона підсувала мені, дихав очевидною ворожістю, ворожістю був позначений і той болісний чар, який я колись відчув у самому імені Жільберти — під рожевим ґлодом, а згодом біля купи лавровий, — ворожістю, яку раніше виказували до мене її батько-матір і яку цей ослінчик, здавалося, так добре розумів і так охоче поділяв, що я вважав себе недостойним ставити ноги на безборонне його покриття, ба навіть остерігався цього; якась душа-невидимець таємно лучила цей пуф із денним світлом, у цьому місці інакшим, ніж у всьому затоні, де грали його золотаві хвилі, з яких чарівними острівцями зринали блакитні канапи й пухнасті килими; і геть-чисто все, навіть Рубенсове полотно, почеплене над коминком, повнилося тим самим і майже такої самої потуги чаром, що й шнуровані черевики пана Сванна та його пальто з пелериною (предмет моєї заздрости), — якраз під той час Одетта вимагала від мужа змінити пальто, щоб той виглядав елегантнішим, коли я «виявляв їм честь», вирушаючи з ними на прогулянку. Пані Сванн теж ішла переодягатися, хоча для мене жодна «парадна» її сукня не йшла ні в яке порівняння з чудовим крепдешиновим або єдвабним шлафроком, то блідо-рожевим, то вишневим, то рожевим Тьєполо, то білим, то бузковим, то зеленим, то червоним, то суціль жовтим, то з розводами, в якому Одетта обідала і який зараз мала скинути. Коли я казав, щоб вона йшла так, вона сміялася, чи то збиткуючись із моєї темноти, чи то з утіхи, справленої моїм компліментом. На вибачення вона казала, що має тому таку силу пеньюарів, що тільки в них їй добре, і покидала нас, щоб надіти один із тих сліпучих туалетів, які привертають увагу всіх і серед яких мені, проте, пропонувалося вибрати, який мені більше до вподоби.

Біля Зоологічного саду ми висідали з повозу, і як же я пишався, йдучи поряд із пані Сванн! Вона йшла недбалою ходою, манто маяло довкола неї, я позирав на неї захоплено, а вона відповідала грайливо довгим поглядом. Тепер, коли нам траплявся хтось із Жільбертиних знайомих, хлопчик або дівчинка, вони вклонялися нам здалеку, дивлячись на мене заздрісно, як на Жільбертиного приятеля, знайомого і з її родичами, причетного до того життя, яке точилося поза Єлисейськими Полями.

В алеях Ліска або Зоологічного саду, розминаючись, із нами часто віталися вельможні пані, Сваннові приятельки, і коли Сванн не помічав їх, на них указувала йому дружина: «Шарлю! Ви що, не бачите? Це ж пані Монморансі!» І Сванн із приязною усмішкою, виробленою довгими світськими стосунками, скидав навідліт капелюха з гожістю, властивою лише йому. Часом дама спинялася, рада сказати пані Сванн якусь милу річ, яка ні до чого її не зобов'язувала і якою, вона це знала, пані Сванн нізащо не стала б надуживати, бо Сванн привчив її до скромности. А проте Одетта зуміла набути світського полиску і, хоч би як пишалася і красувалася дама, вона їй не поступалася; приставши на хвильку, вона знайомила нас обох, Жільберту й мене, з чоловіковою приятелькою так невимушено, в її ґречності було стільки простоти і спокою, що годі було вгадати, хто з них двох, Сваннова дружина чи перехожа аристократка, вельможна пані. Того дня, коли ми ходили дивитися на сингалезців, дорогою назад нам трапилася старша, але ще гарна дама у темному манто, в капелюшку, підв'язаному на шиї стьожками, у супроводі двох інших дам, чогось наче її почту. «Ось із ким вам буде цікаво познайомитися!» — сказав мені Сванн. Старша жінка була вже за три кроки від нас і всміхалася чарівно лагідною усмішкою. Сванн скинув капелюха, пані Сванн зробила реверанс і хотіла поцілувати в руку даму, яка наче зійшла з вінтергальтерського портрета[88], але та підвела її й поцілувала. «Надіньте ж бо капелюха!» — сказала вона Сваннові грубим і трохи шорстким, панібратським голосом. «Дозвольте вас відрекомендувати її цісарській високості», — звернулася до мене пані Сванн. Сванн одвів мене набік, поки його дружина розмовляла з її високістю про погоду і про нових звірят у Зоологічному саду. «Знаєте, хто це? — звернувся до мене Сванн. — Принцеса Матильда[89], приятелька Флобера, Сент-Бева, Дюма. Ви тільки подумайте, вона — небога Наполеона І! її руки домагалися Наполеон III та російський імператор. Хіба це не цікаво? Побалакайте з нею. Ось тільки, на лихо, доведеться тут стовбичити через неї цілу годину». — «Я зустрів Тена, — звернувся Сванн до дами, — він сказав мені, що накликав на себе гнів принцеси». — «Він звичайнісінька свиня, — гостро кинула дама, вимовляючи останнє слово так, ніби то було ім'я якогось єпископа часів Жанни д'Арк. — Після його статті про імператора він у мене піймав облизня». Я дивився на неї з чудуванням, яке викликає листування дукині Орлеанської, уродженої принцеси Палатинської[90]. І справді, принцеса Матильда вкладала у свій французький патріотизм давньонімецькі грубощі, успадковані, мабуть, по матері, вюртемберзькій принцесі[91]. Правда, цю грубувату, майже чоловічу щирість пом'якшувала, коли вона всміхалася, італійська млосність. І все це було впаковане в туалет, такий «другоімперський», що хоча принцеса носила його лише через сентимент до старосвітської моди, складалося враження, ніби вона ще й заповзялася не перебрехати історичного колориту і не розчарувати тих, хто жде від неї воскрешения старосвіччини. Я пошепки попрохав Сванна запитати в неї, чи знала вона Мюссе. «Дуже мало, пане, — відповіла вона немовби сердячись, хоча паном його назвала, звичайно, вжарт: адже вони були на короткій нозі. — Якось він у мене обідав. Я запросила його на сьому.

О пів на восьму його ще не було, ми не стали більше чекати і сіли до столу. І ось він приходить о восьмій, вклоняється мені, сідає, не пускає пари з уст, а по обіді йде собі геть, так я голосу його й не почула. Він був п'яний як чіп. Це мене знеохотило підтримувати знайомство». Ми зі Сванном стояли трохи обік. «Маю надію, наш постій не затягнеться, — мовив він, — а то у мене п'яти болять. Навіщо дружина підживлює розмову? Потім сама нарікатиме на втому, а я цих стоячих бесід не люблю». Пані Сванн якраз розповідала принцесі те, про що сама довідалася від пані Бонтан: мовляв, уряд зрозумів нарешті, що вчинив по-хамському, і вирішив послати принцесі запрошення бути позавтрьому на трибуні під час візити царя Миколи до Дому інвалідів. Але принцеса, хоча поводилася просто, хоча оточувала себе митцями і письменниками, була і залишалася Наполеоновою небогою і щоразу, коли малося щось вирішуватися, ця небога нагадувала про себе. «Атож, пані, — відповіла вона, — я одержала запрошення сьогодні вранці й відіслала його міністрові, мабуть, воно в нього вже на столі. Я написала, що не потребую запрошення, щоб ходити до Дому інвалідів. Якщо уряд хоче, щоб я там була, я буду, але не на трибуні, а в нашій крипті, біля гробу імператора. На це жодні квитки мені не потрібні. Я маю ключі. Я туди входжу, коли захочу. Уряд має лише довести до мого відома, бажана моя присутність чи ні. Якщо я буду присутня, то тільки там і більше ніде». У цю хвилину пані Сванн та мені вклонився, не спиняючись, перехожий молодик: я не знав, що вона знайома з Блоком. На моє запитання пані Сванн відповіла, що його їй рекомендувала пані Бонтан, що він працює в кабінеті міністрів, — для мене то була новина. Втім, бачилася вона з ним, очевидно, не часто, а може, їй не хотілося називати прізвище Блок, як на неї, не вельми «шиковне», бо назвала вона його Морелем. Я запевнив її, що вона помиляється, що насправді його ім'я Блок. Принцеса поправила шлейф — він був довгий, аж волочився, і пані Сванн милувалася на нього. «Ці хутра прислав мені, властиво, російський імператор, — мовила принцеса, — і я хочу йому показати, вони пасують мені до манто». — «Принц Людовік, як я чула, завербувався до російського війська — вашій високості, мабуть, буде прикро, що він не з вами», — сказала пані Сванн, не бачачи, як її чоловік нетерпляче махає їй рукою. «Він сам цього хотів! Я ж йому казала: „Це безглуздя: ти вже мав у своїй родині одного вояка“», — підхопила принцеса, з грубуватою щирістю натякаючи на Наполеона І. Сванн уже стояв як на жаринах. «Мадам, я дозволю собі скористатися привілеєм вашої високости і попрохаю вашого дозволу розпрощатися: моя дружина зле почувається, і довго стояти їй вадить». Пані Сванн знову присіла у реверансі, а принцеса обдарувала нас божистим усміхом, ніби добутим з минулого, з чару молодих літ, з комп'єнських вечорів, і потому як цей усміх, добрий, щирий, розплився по її личку, ще мить тому набурмосеному, рушила геть укупі з двома фрейлінами, які робом перекладачок, гувернанток чи доглядачок ввертали в нашу розмову дрібні репліки та непотрібні пояснення, немовби розставляли в ній знаки пунктуації. «Вам треба розписатися у неї на цьому тижні, — озвалася до мене пані Сванн. — У всіх цих royalties, як називають їх англійці, ріжків візитівок не загинають, але якщо ви розпишетеся, вона вас запросить».

Часом у ці останні зимові дні ми заходили перед прогулянкою на котрусь із невеличких виставок, що їх тоді відкривали у себе маршани; Сваннові, відомому колекціонерові, господарі цих салонів кланялися з особливою шанобою. І цієї ще холодної пори давні мої мрії про мандри на південь та до Венеції оживали в цих залах, де вже рання весна й гаряче сонце кидали бузкові відблиски на рожеві альпійські відноги й надавали широкому Канале Ґранде темної прозірчастости смарагду. В негоду ми йшли на концерт або до театру, а потім заходили куди-небудь випити чаю. Коли пані Сванн хотілося щось мені сказати так, щоб гості за сусідніми столиками чи навіть Гарсони нічого не могли второпати, вона говорила зі мною по-англійському, ніби нас тільки двоє й знало цю мову. Тим часом нею могли спілкуватися всі, окрім мене, і я мусив признатися в цьому пані Сванн із тим, щоб вона перестала підпускати на адресу тих, хто чаював, або тих, хто розносив чай, зауваження, які залишалися незрозумілими для мене, але з яких не пропадало жодного слова для тих, кого вона мала на меті.

Одного разу, з приводу ранкової вистави Жільберта здивувала мене великим дивом. Це було саме того дня, який вона згадувала ще раніше, — на річницю смерти її дідуся. Ми збиралися в супроводі гувернантки послухати сцени з опери, і Жільберта причепурилася, зберігаючи байдужу міну, яку завжди мала, коли ми задумували щось таке, що її, як вона казала, зовсім не обходило, але подобалося мені й узгоджувалося з батьківськими настановами. Перед сніданком пані Сванн відвела нас набік і сказала доньці, що батькові буде кривдно, якщо такого дня ми виберемося на концерт. Мені це здалося цілком природним. Жільберта зберігала незворушний вигляд, але зблідла з гніву і не зронила ні слова. Коли повернувся Сванн, дружина потягла його в далекий куточок салону і шепнула щось йому на вухо. Він покликав Жільберту й повів до суміжного покою. За стіною залунали гучні голоси. Мені ніяк не вірилося, щоб Жільберта, слухняна, лагідна, ґречна, опиралася батьковій просьбі такого дня і через таку дрібницю. Зрештою Сванн вийшов з покою зі словами:

— Мою думку ти знаєш. Роби тепер, як знаєш. Жільберта сиділа за сніданням чорна, як хмара, а потім ми пішли до неї у кімнату. Аж це раптом без жодних роздумів, ніби вона й не вагалася ні миті, Жільберта гукнула:

— Друга година! Ви ж знаєте, концерт починається о пів на третю!

— Але ж ваш батько буде лихий, — сказав я.

— Ніскілечки.

— Він же боявся, щоб це не здалося негожим через річницю.

— Чи може мене обходити, що подумають інші? Я вважаю, що клопотати собі голову іншими, коли йдеться про почуття, смішно. Почуття для себе, а не для публіки. Якщо панночка вряди-годи йде на концерт і для неї це свято, то з якої речі, на догоду публіці, відмовлятися від розваги!

Вона взяла капелюшок.

— Жільберто, — сказав я, беручи її під руку, — не на догоду публіці, а на догоду батькові.

— Дайте мені спокій з вашими увагами! — гукнула вона шорстко, випручуючись.

Сванни не лише брали мене до Зоологічного саду і на концерт, а й ущедряли ще більшою ласкою, не боронячи й мені споживати плід своєї приязни з Берґоттом. Саме ця приязнь і надавала у моїх очах їм чару ще в ту добу, коли я, ще незнайомий з Жільбертою, гадав, ніби її близькість із боговитим старцем могла б зробити її найпожаданішою моєю приятелькою (згодом очевидна погорда, яку я в ній будив, забрала у мене надію, що колись вона мене візьме у мандри з ним по улюблених його містах). Аж це одного дня пані Сванн запросила мене на кликаний обід. Я не знав, хто з гостей буде там ще. У сінях я був заскочений і настрашений однією дрібною пригодою. Пані Сванн любила модникувати, дарма що моди здавалися гарними лише один сезон, не втримувалися і швидко минали (так, багато літ тому вона мала свій handsome cab;[92] потім на запрошеннях на обід у неї друкувалося: збираємося для того, щоб to meet[93] з якоюсь більш чи менш вельможною особою). Здебільшого ці звичаї не мали в собі нічого таємничого і пояснення не вимагали. Так, у згоді з одним із них — нікчемною новиною тих літ, імпортованою з Англії, — Одетта замовила для мужа візитівки, де перед ім'ям Шарль Сванн стояло Мr. Після моєї першої візити до неї пані Сванн загнула у мене ріжок одного такого, як вона називала, «картона». Досі мені ще ніхто не вручав візитівок; я був гордий, зворушений і на віддяку купив на всі свої гроші чудовий кошик камелій і послав пані Сванн. Я благав батька і собі занести їй візитівку, але спершу якнайскорше замовити нові картки, з Mr перед іменем. Батько не виконав жодного мого прохання; кілька днів я розпачував, а потім зрозумів, що батько мав рацію. Мода на Mr була хоча й дурна, але принаймні ясна. Цього не можна сказати про іншу, з якою я зіткнувся в день кликаного обіду, так і не збагнувши її суті. Коли я переходив із сіней до салону, камердинер вручив мені довгий і вузенький конверт, де стояло моє прізвище. Я зачудовано подякував і глянув на конверт. Я не знав, що з ним робити, як чужинець не знає, що робити з маленьким знаряддям, розданим гостям на обіді у китайців. Я побачив, що конверт заклеєний, побоявся здатися нескромним, якщо розліплю його одразу, і, наче й не було нічого, поклав його до кишені. За кілька днів перед тим я дістав від пані Сванн запрошення пообідати «у своєму гурті». Зібралося проте аж шістнадцятеро душ, і я навіть не підозрював, що серед них був Берґотт. «Назвавши» мене по черзі багатьом присутнім, пані Сванн знайомила мене з гостями далі й нараз, одразу після мого імені і таким голосом, ніби на цей обід запрошено тільки нас двох і ніби ми обидва однаково раді познайомитися, проказала ім'я сивого Солодкопівця. Зачувши Берґоттове ім'я, я хоч і здригнувся, ніби в мене пальнули з пістолета, але інстинктивно, щоб приховати хвилювання, віддав уклін; на відповідь мені вклонився, — так престидижитатор у рединґоті виринає цілим і неушкодженим з порохового диму, звідки випурхнув голуб, — хтось молодий, вайлуватий, маленький, барчистий і короткозорий, із чорною борідчиною та червоним носом, скрученим, немов слимачна скойка. Я занудив світом, бо розсипалася попелом не лише подоба старця, геть-то знесиленого і спорохнявілого, а й краса могутньої творчости: ту красу давалося уявити, мов у якійсь святині, зведеній мною для неї в утлому, святому організмі, але для неї не було місця у посталому переді мною, зліпленому з кровопливних судин, кісток і гангліїв низькорослому чоловічкові, кирпатому й чорнобородому. Весь Берготт, якого я поволі, обачненько витворював крапля по краплі, наче сталактит, із прозорої ліпоти його книжок, весь цей Берґотт зробився раптом чимось нездалим, бо треба було миритися з його равликуватим носярою і треба було дати раду з його чорною борідчиною; так перекреслюється розв'язання задачі, якщо ми не вчиталися в умови і не зазирнули у відповідь, яка сума має у нас зрештою вийти. Носяра і борода стирчали якимись непередбаченими конструкціями, то досаднішими, що, змушуючи мене творити Берґоттову особу заново, вони наче крили в собі, продукували, ненастанно виділяли особливий різновид розуму, невсипущого і самовдоволеного, але від цього розуму краще вріж поли і тікай, бо він не мав нічого спільного з мудрістю, розлитою в його книжках, які я так добре знав і в яких жив миролюбний, божественний дух. Виходячи з тих книжок, я так би ніколи й не добрався до слимакуватого носяри; але вирушаючи в путь від носяри, якому, здавалося, на все начхати, він пан над панами, я йшов не в той, що Берґоттова творчість, бік, і стикався з менталітетом якогось похапливого інженера, який вважає за потрібне, коли з ним привітаєшся, сказати: «Дякую, а ви?», не дожидаючи розпитів про здоров'я, а на заяву, що з ним раді познайомитися, відповідає лаконічно і, як йому гадається, чемно, дотепно і цілком по-сучасному, бо не марнується дорогого часу на базікання: «Навзаєм». Безперечно, імена, що ті естрадні витівники-мальовники, вони креслять нам так мало схожі крокі, — людей та країв, що ми тільки очима лупаємо, коли замість світу уявлюваного перед нами постає світ зримий. (Зрештою і цей останній світ теж не справжній, бо здатність наших змислів схоплювати схожість чи несхожість не набагато сильніша за нашу уяву, тим-то малюнки з натури загалом приблизні, у кожному разі так само далекі від світу видимого, як далекий він сам від світу уявлюваного.) Але попередній образ, викликаний іменем Берґотта, зв'язував мене куди менше, ніж його перо, яке я знав, і ось тепер я мав причепити до нього, наче до повітряної кулі, цього бороданя, не бувши певен, чи здужає куля його підняти. І все ж скидалося на те, що мої улюблені книжки написав саме він, бо коли пані Сванн відчула себе зобов'язаною сказати йому про моє захоплення однією з них, йогомосць анітрохи не був здивований тим, що вона говорить про це саме йому, а не комусь іншому з гостей, і не узрів у цьому помилки; натомість випнувши під сурдутом, убраним на честь гостей, своє черево, ласе до близької трапези, і зосередившись на інших не менш важливих речах, він, наче на якийсь нагад про епізод зі свого колишнього життя, скажімо, про стрій, у якому дук де Ґіз з'явився в такому-то році на маскараді, — посміхнувся на думку про свої книжки, і вони миттю впали у моїх очах (поховавши під своїми уламками всю вартість Прекрасного, вартість Усесвіту, вартість Життя), — впали так низько, що вже здавалися мені хіба що дешевою розвагою бороданя. Я казав собі, що, либонь, він до них причетний, але живши на острові з перловими ловищами, з таким самим успіхом продавав би перли. Творчість уже не здавалася мені його покликанням. І я спитав себе: чи справді оригінальність таланту доводить, що великі письменники — це боги, владущі кожен у своєму власному царстві, і чи немає в цьому якоїсь облуди, чи не є ріжниця між творами радше наслідком праці, ніж виразом засадничої, корінної відмінности між особистостями?

Тим часом усі рушили до столу. Біля своєї тарілки я знайшов гвоздику зі стеблом, загорненим у срібний папір. Гвоздика збентежила мене не менше, ніж у сінях конверт, про який я геть забув. Це було для мене так само щось нове, але все більш-менш з'ясувалося, коли я побачив, що всі чоловіки беруть такі самі гвоздики, розкладені при кожному накриттю, і всилюють собі в бутоньєрку. Я зробив так само, як вони, з тією свободою вільнодума, який, не знавши літургії, встає у церкві, коли встають усі, і вклякає останній. Ще один звичаєвий атрибут, теж мені невідомий, але більш світовий, ще менш припав мені до шмиґи. Біля моєї тарілки стояла інша, менша тарілочка, наповнена чорною масою, в якій я не розпізнав кав'яру. Не відаючи, з чим його їдять, я вирішив зовсім до нього не торкатися.

Берґотт сидів недалеко від мене, я чув кожне його слово. І тут я зрозумів маркіза де Норпуа. Берґотт мав справді дивний орган мови: ніщо так не змінює голосових даних, як напрям думок: гучність дифтонгів, сила губних залежить від нього. І дикція так само. Берґоттова дикція цілком розминалася з його літературним стилем, і навіть те, про що він балакав, розминалося з тим, що писалося в його книгах. Але голос видобувається з уст маски, і голосу мало, щоб ми одразу під маскою розгледіли обличчя, яке нам відкрилось у письменницькому стилі. І лише вряди-годи у Берґоттовому способі вести мову, який міг здатися штучним і неприємним не тільки маркізові де Норпуа, я насилу вловлював точну згідність із тими місцями в його книжках, де форма стає такою поетичною і мелодійною. У такі хвилини в тім, що він казав, йому вбачалася пластична краса, незалежна від змісту реплік, а що людське слово має зв'язок із душею, але не виражає її, як це робить стиль, то виникало враження, що те, про що говорить Берґотт, деякі слова харамаркаючи, а якщо під ними мислився якийсь єдиний образ, з утомливою монотонністю шикуючи їх одне за одним, зливаючи в один звук, — було майже безглузде. Отож кучерявість, високомовність і одноманітність засвідчували естетичну вартість його мови, були, коли він розмовляв, ознакою того самого хисту, силою якого творилися в його книжках образний ряд і гармонія. Помітити це спершу коштувало мені великих зусиль, бо те, про що він у ці хвилини мовив, саме тому, що це мовив Берґотт, не справляло враження, що воно належало Берґоттові. То був плин точних думок, але не в «Берґоттовому стилі», взятому на озброєння багатьма репортерами; і ця розбіжність, — у розмові вона просвічувала вельми мутно, як зображення крізь задимлене шкло, — була, очевидно, зворотним боком тієї істини, що будь-яка Берґоттова сторінка ніколи не мала нічого спільного з тим, що міг би наґрамузляти хтось із його недолугих епігонів, хоча і в газетах, і в книжках вони щедро присмачували свою прозу образами та думками «під Берґотта». Цей стильовий різнобій випливав із того, що «Берґоттівське» — це передовсім щось коштовне й правдиве, приховане в осерді тої чи тої речі, а потім добуте звідти генієм великого письменника, і власне таке добування й було завданням Солодкопівця, а зовсім не «Берґоттівщина». Сказати по щирості, в нього це виходило несамохіть, у силу лише того, що він Берґотт, і в цьому сенсі кожна з красот його творіння була часточкою самого Берґотта, ця часточка десь там у чомусь таїлась, а він витяг її на світ Божий. І хоча через те кожна з красот була споріднена з іншими красотами і легко розпізнавалася, вона залишалася неповторною, як і відкриття, завдяки якому вона постала перед нашими очима; вона була щораз нова і тим самим одмінна від того, що називалося «Берґоттовим стилем», цією непевною синтезою всіх Берґоттів, яких він уже знайшов і розіклав по поличках, але які не давали жодної змоги нездарам угадати, що ж він ще відкриє. Так стоїть справа зі всіма великими письменниками, краса їхніх фраз несподівана, як краса жінки, якої ти ще не знаєш, вона, та краса, творча, бо стосується зовнішнього об'єкта, — тобто не самого автора, — про який вони думають і душі якого ще не виразили. Сучасний автор мемуарів, наслідувач Сен-Сімона може утнути, лиха прикупивши, перший рядок Вілларового портретного опису: «То був гінкий смаглявий чоловік… з обличчям жвавим, щирим та виразним…»[94] — але жоден детермінізм не допоможе йому знайти закінчення: «…і якимось, сказати по щирості, пришелепкуватим». Правдиве розмаїття — це отака щедрість достатніх і несподіваних подробиць, це обтяжена блакитними квіточками гілляка, вибуяла всупереч сподіванкам з весняного живоплоту, цвітом якого нібито вже вситилося око, тимчасом як чисто формальне наслідування розмаїття (це можна б поширити і на решту особливостей стилю) здається лише пусткою й одноманітністю, себто цілковитою протилежністю розмаїттю, і оманливе розмаїття наслідувачів може ошукати лише тих, хто не збагнув, що ж таке щедроти справжнього майстра.

А проте, — подібно до того, як слухачів не могла зачарувати Берґоттова мова, органічно злита з його невсипущою, роботящою думкою, хай слух це ловив і не зразу (інша річ, якби Берґотт був аматором, який читає щось наче Берґоттівське), — та ж таки Берґоттова мова, позначена закоханістю в дійсність і через це вірна їй, мова якась посутня, занадто живлюща, так само розчаровувала тих, хто сподівався, що він говоритиме про «одвічний потік злуди» та про «таємничий трепет краси». Зрештою, те несподіване і нове, що виникало під його пером, у розмові виявлялося в такому тонкому підходові до порушеного питання, в обхід усіх протоптаних стежок, аж здавалося, ніби він з'їжджає на дрібниці, ніби він б'є не туди, ніби він бавиться парадоксами, і думки його немовби раз у раз втрачали ясність, бо кожен із нас називає ясними лише ті думки, які своєю неясністю не перевищують його власних. А втім, оскільки відчуття новизни насамперед дає відмова від шаблону, до якого ми звикли і який здається нам самою дійсністю, всяка нова мова, так само як усяке оригінальне малярство або музика, завжди видаються надто манірними й утомливими. Нова мова ґрунтується на фігурах, до яких ми не призвичаєні; нам здається, ніби промовець говорить лише метафорами, а це знуджує і створює враження нещирости. (Власне, старосвітські вислови теж були колись важкими для сприйняття, коли слухач ще не знав відтвореного в них світу. Але ми давно вже звикли саме так уявляти собі реальний світ і довіряємо йому.) Ось чому, коли Берґотт, — сьогодні це видається таким простеньким! — говорив про Коттара, що він «картезіанський норець» у пошуках рівноваги, а про Брішо, що він «більше морочиться зі своєю зачіскою, ніж пані Сванн, бо мусить дбати удвійні: про свій профіль і про свою славу; чуб його має спадати так, щоб його давалося взяти і за лева, і за філософа», — то це скоро обтяжувало, слухачам хотілося ступити на твердіший ґрунт, щоб вести звичнішу розмову. Незрозумілі слова, виголошені маскою, яку я бачив перед собою, мені треба було достосувати до мого улюбленого письменника, а вони ніяк не хотіли вкладатися в його книги, як укладаються, кожен на своє місце, фрагменти збірної картинки, вони були в іншій площині і вимагали переміщення, і ось я одного разу перемістив їх, повторюючи фрази, почуті з Берґоттових уст, і виявив у них всю арматуру його художнього стилю; в його усній мові, на перший погляд наче такій одмінній від нього, я побачив ознаки його прийомів і тепер міг вирізняти їх.