Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША ДОВКОЛА ПАНІ СВАНН»

Тим часом батько, щоб відвести від гостя наші критичні стріли, сказав мамі:

— Мушу визнати, що батечко Норпуа трохи «старомодний», як ви мовите. Коли він сказав, що «було б нетактовно» розпитувати графа Паризького, я боявся, як би ви не засміялися.

— Та ні, — відповіла мати, — навпаки, мені дуже подобається, що людина такого стану і такого віку зберегла якусь наївність, це свідчить лише про його сумлінність і вихованість.

— Авжеж! Це не заважає йому бути тонким і розумним, я знаю по комісії: там він зовсім інший! — вигукнув батько, радий тому, що мама поцінувала маркіза де Норпуа; він хотів довести їй, що посол ще кращий, ніж вона гадає, свідомий того, що симпатія любить переоцінювати подібно до того, як неприязнь — недооцінювати. — Як він висловився?.. «З короленками ніколи не знаєш…»

— Так, так, саме так. Я зауважила, це дуже слушно. Зразу видно неабиякий життєвий досвід.

— Дивовижно, що він обідав у Сваннів і що загалом там зійшлися люди пристойні, урядовці. Де ж це пані Сванн зловила все це товариство?

— Ти зауважив, скільки ущипливости було в його спостереженні: «Цей дім одвідують переважно чоловіки»?

І нараз обоє спробували заговорити голосом маркіза де Норпуа, наче пригадуючи голос Брессана[51] чи Тірона[52] з «Авантурниці»[53] або з «Зятя пана Пуар'є»[54]. Але найсмаковитішим здався один вислів маркіза де Норпуа Франсуазі; відтоді збігло кілька років, а вона й досі реготала, коли їй нагадували, як посол величав її «першорядним шефкухарем», що їй одразу переказала матір, подібно до того, як військовий міністр переказує після огляду поздоровлення монарха. А я ще перед матір'ю устиг побувати в кухні. Річ у тім, що я змусив Франсуазу, цю пацифістку з різаком у руках, поклястися, що вона не дуже мучитиме труся, призначеного на заклання, але ще не знав, як його вбито; Франсуаза запевнила мене, що все сталося рівнесенько-гладесенько і дуже швидко: «Вперше такий мені трапився: хоч би писнув слівце — сказано, німина». Мало обізнаний з мовою звірят, я ляпнув, що трусі не пищать, як курчата. «Скаже таке панич, — заперечила Франсуаза, обурена моїм неуцтвом: — Кролики не пищать, як курчата! Голос у трусів гучніший!» Франсуаза прийняла компліменти маркіза де Норпуа з думною простотою, в погляді її засвітилася радість і — бодай на мить — якийсь розум: так дивиться митець, коли з ним ведуть розмову про штуку. Мати посилала її колись до відомих ресторанів, щоб вона побачила, як там готують. Того вечора її просторікування про шинки втішали мене не менше, ніж я втішавсь раніше, як дізнався, що слава акторів розминається з їхніми заслугами. «Посол присягається, — сказала кухарці матір, — що ніхто не вміє так, як ви, рихтувати холодне м'ясо й суфле». Франсуаза притакнула зі скромним виглядом на цю похвалу, як на цілком заслужену, а титул посла не справив на неї особливого враження; про маркіза де Норпуа вона відгукнулася так само доброзичливо, як відгукнулася б про всякого, хто б назвав її шеф-кухарем: «Це такий собі старий добряга, як я». їй кортіло глянути на нього, та знаючи, що мама не терпить підглядів за дверима чи за вікном, і боячись, як би вона не довідалась через іншу челядь чи придверника про її чатування (бо Франсуаза скрізь бачила «ями» і «нашепти», що відігравали в її уяві таку саму неодмінну і зловорожу ролю, як відіграють для багатьох інтриги єзуїтів і жидів), вона обмежилася позирками з кухонного віконця, «щоб не гнівити пані». Загалом він здався їй таким собі «паном Легранденом», «гоструном», як і той пан, хоча насправді вони не мали між собою жодної схожости. «Але як ви собі пояснюєте, — спитала служницю мати, — що ніхто не вміє зготувати драглі так, як ви (коли постараєтеся)?» — «Не знаю, як у мене це походить», — відповіла Франсуаза, не вельми розрізняючи дієслово «походити», принаймні в деяких відтінках, від дієслова «виходити». Зрештою вона мовила правду, вона не вміла, а може, не мала охоти відкрити таємницю хисту готування добрих драглів і кремів, — так чепурухи не вміють говорити про свої туалети, а великі мецо-сопрано про свій спів. їхні пояснення нічого не варті; так само було з рецептами нашої куховарки, «їм аби швидше з рук, — казала вона про найкращих рестораторів. — А потім — не можна все одним гамузом. М'ясо має бути як губка, тоді воно вбирає весь сік. А проте є така харчодайня, де, по-моєму, непогана кухня. Звісно, драглі у них не такі, як мої, а все ж тануть у роті, а суфле — чисто тобі вершки». — «Це де, в Анрі?» — перепитав батько, який саме підійшов до нас і який любив заклад на площі Ґайон, де в певні дні трапезував у дружньому колі. — «Та ні! — заперечила Франсуаза солоденьким, аж єхидним, голоском. — Я маю на увазі маленький ресторанчик. У цього Анрі, либонь, дуже смачно, але ж це не ресторан, а радше бар». — «У Вебера?» — «Що ви, пане, я говорю про путній ресторан. Вебер — це на Королівській вулиці, це не ресторан, це пивниця. Та вони там і подати як слід не вміють. Навіть обрусів і то не застеляють, усе ставлять на стіл, — мовляв, обійдетесь». — «У Сірро?» Франсуаза посміхнулася: «Ба з ласого харчу там, по-моєму, знайдеш хіба дам зі світу. (Під „світом“ Франсуаза розуміла „напівсвіт“.) Ще б пак: молоді без цього не обійтися». Виявляється, Франсуаза, хоч би яка, здавалося, простацька, була щодо славних кухмейстерів ще нещаднішою «товаришкою», ніж найзаздрісніша і найзарозуміліша акторка. Одначе Франсуаза тонко відчувала свій хист і шанувала традиції, про це свідчила її репліка: «Ні, я маю на увазі ресторан, де готують справді знаменито, по-домашньому! Отам уміють людям догодити! Віддають себе всього. Су там так і сипляться! (Ощадлива Франсуаза рахувала на су, а не на луїдори, як марнотратники-гравці.) Пані знає: це у праву руку на Великих бульварах, трошечки з тилу…» Ресторан, який Франсуаза так неупереджено, з такими наївними гордощами хвалила, був… «Кафе Англе».

На Новий рік я найперше кинувся навідувати родичів укупі з мамою: оберігаючи моє здоров'я, мама заздалегідь (з допомогою батькового плану нашого маршруту) визначила черговість візит: тут важили не так узи покревенства, як місце проживання. Та коли ми вступили до салону нашої далекої кузини, з якої ми почали, бо вона мешкала неподалік, мати вжахнулася, побачивши найкращого приятеля найобразливішого мого дядька, — той прийшов сюди з пакунком каштанів чи то в цукрі, чи то в шоколаді і, звісно, доведе дядькові до відома, що почали обхід не з нього. Дядько неодмінно образиться; наш маршрут, на його думку, був би цілком правильний лише тоді, якби ми від площі Магдалини поїхали до ботанічного саду, де мешкає він, від нього на вулицю Святого Августина, а вже звідтам у напрямку до медичного інституту.

Завершивши обхід (бабуся звільняла нас від візити до себе, бо Новий рік ми мали зустрічати в неї), я гайнув на Єлисейські Поля з листом до нашої торговки, щоб вона передала його особі, яка кілька разів на тиждень приходила туди від Сваннів по медяники. Ще того дня, коли мене так засмутила моя подруга, я постановив написати їй на Новий рік, написати, що наша давня приязнь закінчується разом зі старим роком, що я забуваю про всі урази та розчарування і що з першого січня ми з нею збудуємо нову приязнь, таку міцну, що нічому вже її не зруйнувати, і таку чудову, що Жільберта бодай із самолюбства збереже, як я сподіваюся, всю її красу і вчасно застерігатиме мене, як і я її, про найменшу небезпеку, навислу над тою приязню. По дорозі назад Франсуаза спинила мене на розі Королівської вулиці, перед рундуком, де купила самій собі подарунок, фотографії Пія IX[55] і Распайля[56], ну, а я купив знімок Берми. Нескінченні вияви захвату, що їх викликала акторка, зубожили це личко, де застиг вираз, з яким вона їх приймала, незмінний, приношений, як одяг у тих, хто не має зміни, і вона нічим не могла взяти, окрім згортки над верхньою губою, залому брів і ще деяких рисочок, завжди одних і тих самих, не інакше, як слідів опіку чи нервового шоку. Саме личко аж ніяк не здавалося мені гожим, але було воно, мабуть, таке заціловане, що розпалювало мою уяву й бажання і собі його поцілувати: з розгорненого альбому воно все ще закликало кожного до цього своїм кокетливо-ніжним поглядом і вдавано наївною усмішкою. Адже у Берми багато молодиків, мабуть, справді, будили жагу, до якої вона, бувало, признавалася під ослоною Федриної подоби і яке їй так легко було вволити, бодай завдяки славі, яка її красила й молодила. Смеркало, я спинився перед тумбою з афішею — вистава мала відбутися з участю Берми першого січня. Повівав вітерець, вогкий і теплий. Цю пору я знав дуже добре, я мав враження і передчуття, що новорічний день нічим не різниться від інших днів, що це не перший день нового світу, коли я міг би почати все заново і знову зазнайомитися з Жільбертою, мов у дні Творіння, так, ніби минувшини не існувало, ніби позникали, разом з усіма ознаками, з яких можна вгадати майбутнє, і всі кривди, що їх вона мені іноді завдавала, — що це не перший день нового світу, який нічого не зберіг від старого… окрім одного: окрім мого бажання, щоб Жільберта кохала мене. І тут до мене дійшло: якщо моє серце й прагне, щоб оновлювався навколишній світ, який йому не до вподоби, то лиш тому, що воно, моє серце, не змінилося. І я сказав собі: мінятися Жільбертиному серцю теж нема рації; я відчув: нова приязнь — це все та сама приязнь, достоту як новий рік, адже він не відокремлений якимсь ровом від старого, то лиш наше бажання, безсиле наздогнати роки й перекроїти їх, свавільно дає їм різні найменування. Даремно я присвячував цей рік Жільберті, і подібно до того, як убирають у релігію сліпі закони природи, даремно силкувався запаколити новорічний день особливим розумінням, яке у мене про нього склалося; так, усе було марно; я відчував, що він не знає, що його названо новорічним днем, що він завершиться смерком, позбавленим для мене чогось нового; у лагідному вітерцеві, що обдував театральну тумбу, я знов упізнав, знову відчув те саме одвічне і всюдисуще живло, знайому вогкість, бездумну плинність давніх днів.

Я повернувся додому. Перше січня я провів так, як його проводять, на відміну від молодих, старі, не тому, що їм уже не роблять коляд, а тому, що вони вже не вірять у Новий рік. Коляду я одержав, але не ту єдину, яка могла б мене потішити, — не Жільбертину записку. Але я був ще молодий, я міг написати їй листа, освідчитись у моїх самітних любовних мареннях, маючи надію пробудити їх і в неї. Туга людей постарілих у тім, що вони навіть не думають писати такі листи, бо зрозуміли їхню марність.

Коли я ліг, вуличний галас, триваліший цього святкового вечора, ніж зазвичай, заважав мені спати. Я уявляв собі, як на когось чекають цієї ночі любовні обійми, як коханець, а то й ціла гуляща ватага, мабуть, чи не поїде до Берми після вистави, призначеної, як я бачив, на сьогодні. Я навіть не міг у цю безсонну ніч, щоб утишити викликане цією думкою хвилювання, переконати себе, що Бермі, може, й зайве думати про кохання, позаяк здавна завчені напам'ять і декламовані вірші щодень нагадують їй, що кохання розкішне, про що, зрештою, вона добре знала й сама, бо вміла віддавати його досади з такою нечуваною рвією і з такою небувалою ніжністю, що кожен, хто такі досади переживав, млів од захвату. Я запалив свічку, аби ще раз глянути на її личко. На думку, що зараз ці панове запевне пестять це личко і що я не можу перешкодити їм давати Бермі й отримувати від неї надлюдські й незнані розкоші, я відчував радше болісне, аніж солодке хвилювання, на душі у мене коти шкребли, й тугу мою ще загострював мисливський ріг — сурмлячи звичайно в четвер Великого посту й часто на інші свята, він бринить надто сумно саме тому, що озивається не «ввечері, з пущі лісової»[57], а з якогось шиночка і позбавлений будь-якої поезії. В цю хвилину Жільбертина цидулка мені, мабуть, була непотрібна. Наші бажання не завжди стикуються між собою, і в житейському клубку подій щастя рідко коли приходить на поклик жаги.

Погідними днями я й далі ходив на Єлисейські Поля, будинки на вулиці, гожі й рожеві, купалися, — тоді була в моді виставка акварелістів, — у пливкому і легкому небі. Не криюся, тоді Ґабріелові палаци[58] здавалися мені не такими гарними і навіть не такими старовинними, як суміжні особняки. Стильнішим і старожитнішим виглядав для мене коли не Палац промисловости[59], то принаймні Трокадеро[60]. Занурена в бентежний сон, моя молодість сповивала одним і тим самим маренням ті квартали, де вона никала, і я не уявляв собі, щоб на Королівській вулиці опинилася кам'яниця XVIII століття, і здивувався б, довідавшись, що Порт-Сен-Мартен[61] і Порт-Сен-Дені[62], шедеври доби Людовіка XIV, аж ніяк не сучасники найновіших споруд у цих плюгавих дільницях. Лише одного разу Ґабріелів палац надовго затримав мене; стояла ніч, його колони, позбавлені під місячним сяйвом своєї тілесности, здавалися вирізаними з картону, — якась декорація оперетки «Орфей у пеклі»[63], і я вперше побачив їхню красу.

На Єлисейських Полях Жільберта все ще не показувалась. А я так потребував її побачити, адже я забув навіть, яке у неї личко. Ті допитливі, бентежні й вимогливі погляди, якими ми міряємо кохану істоту, напружене очікування слова, яке дасть чи відбере у нас надію на завтрашнє побачення, аж до миті, коли це слово злітає з уст, радість чи розпука, по черзі чи одночасно підказувані нашою уявою, — все це так нас заморочує, що ми не годні, стоячи віч-на-віч із тим, кого кохаємо, закарбувати в пам'яті його цільний образ. Можливо, така одночасна дія всіх наших почуттів, скерована на те, щоб пізнати лише з допомогою зору щось поза межами його досягу, робить нас також неуважними до безлічі іпостасей, до всіх принад, до всіх рухів живої особи, яка звичайно є для нас чимось нерухомим, якщо ми її не кохаємо. Натомість предмет нашої любови рухається, і будь-яка його фотографія не вдається. І справді, я вже не знав, як виглядають Жільбертині риси, за винятком тих божистих хвилин, коли вона мені їх відкривала; я пам'ятав лише її усмішку. Як я не мучився, я не міг відтворити кохане личко, зате доводилося дратівливо відмахуватись від надзвичайно чітко закарбованих у моїй пам'яті непотрібних мені яскравих облич карусельника і торговки льодяниками: так ті, що втратили кохану істоту, яку вони навіть уві сні не бачать ніколи, гніваються, що їм усе сняться люди, вже набридлі й наяву. Безсилі уявити собі того, за ким вони так журяться, вони винуватять себе, що їхня журба лицемірна. Так само і я був недалекий від думки, що скоро я не можу пригадати Жільбертиних рис, то виходить, я її забув, розлюбив.

Урешті вона знов почала приходити гуляти майже щодня, і в мене виникли нові бажання, про задоволення яких можна було просити завтра, і через це мій потяг до неї і справді набував рис чогось нового. Але одна річ знов змінила, та ще й різко, той спосіб, у який я щодня, близько другої, розв'язував питання про свою любов. Може, все пояснювалося тим, що Сванн перейняв листа, посланого його доньці, а може, Жільберта, щоб напоумити мене, просто вирішила, хай і пізно, розтлумачити мені вже задавнений стан речей? Коли я їй сказав, як мені подобаються її батько-матір, на личку її з'явилася якась непевна міна, сповнена таємничости й недомовок, — така міна бувала в неї, коли їй щось загадували, приміром, зробити закупи чи скласти візити, — нарешті вона випалила: «Знаєте, вони вас не полюбляють!» — і, слизька, мов ундина, — така вже вона була, — засміялася. Часто Жільбертин сміх, розминаючись із її словами, нібито креслив, як це робить музика, на іншому плані незриму площину. Перестати гуляти зі мною Сванни від Жільберти не вимагали, але батьки воліли за краще, гадалося їй, щоб наші ігри взагалі не починались. Вони дивилися на наші взаємини скрива, я здавався їм розбещеним, і вони боялись поганого прикладу для доньки. Я думав, що Сванн відносив мене до зіпсутої молоді, ці молодики зневажають батьків коханої дівчини, в очі їм лестять, а позаочі, при дівчині, збиткуються з них, під'юджують дівчину до непослуху батькам, а завоювавши її, не дають їм навіть із нею зустрічатися. Моє серце з такою рвією протиставило приписуванню всіх цих рис (яких і найбільший паскудник не побачить у себе сам) гарячі мої почуття до Сванна, що, якби він дізнався про них, то напевно змінив би до мене своє ставлення, розцінюючи його як судову помилку. Про все, що я відчував до нього, я зважився написати довгого листа і попрохав Жільберту передати його. Вона погодилася. На жаль, це тільки підтвердило його переконання, що я великий шахрай; він сумнівався в почуттях, які я виливав на шістнадцяти сторінках з усією щирістю, на яку був тільки здатний; мій лист до Сванна, палкий та щирий, як і ті слова, які я говорив маркізові де Норпуа, мав не більший успіх, ніж вони. Назавтра Жільберта потягла мене за лавровий гайок, на стежечку, ми посідали на стільці, і вона розповіла мені, як батько, ознайомившись із листом, — Жільберта мені його вернула, — знизав плечима і сказав: «Усе це самі слова, і гріш їм ціна, вони лише доводять мою правоту». Свідомий чистоти своїх намірів, свого душевного багатства, я був обурений, що мої слова нітрохи не вплинули на кричущу Сваннову помилку. Бо він таки помилявся, в цьому я тоді не мав ніякого сумніву. Деякі неспростовні прикмети моїх шляхетних почуттів я описав вельми докладно, і якщо Сванн не зумів зрозуміти з них мого душевного стану, якщо не прийшов мене перепросити і визнати свою помилку, виходить, він сам ніколи не спізнав тих шляхетних почуттів і навіть думки не припускав, що їх могли спізнати інші.

А може, попросту Сванн знав, що шляхетність — часто лише виворіт, підстилка наших ще не розпізнаних і не класифікованих егоїстичних почуттів. Можливо, в симпатії, яку я йому висловлював, він побачив лише вплив — і екстатичне підтвердження — мого кохання до Жільберти і що саме це кохання, — а не похідна від нього шана до нього, — неминуче керуватиме в майбутньому моїми вчинками. Я не міг поділити його міркування, бо не годен був одірвати свого кохання від самого себе, увести його у звичне коло чужих почуттів і перевірити експериментально його наслідки; я був у розпачі. Я мусив на хвилю покинути Жільберту, мене покликала Франсуаза. Треба було провести Франсуазу до павільйончика, заклечаного зеленню, схожого на занедбані старопаризькі акцизні каси, недавно перероблені на те, що англійці називають лавабо, а французи, через досі не перетравлену англоманію, ватерклозетами. Старі й вогкі мури сіней, де я лишився чекати на Франсуазу, тхнули пусткою, і ця прохолодна затхлість, розвіявши мої прикрощі від переказаних мені Жільбертою Сваннових слів, сповнила мене втіхою, не тією втіхою, що її годі вловити, утримати, опанувати, а, навпаки, втіхою міцною, підбадьорливою, розкішною, миродайною, втіхою, в якій криється істина, тривала, незбагненна і непохитна істина. Мені захотілося, як колись у своїх прогулянках на Ґермантську сторону, спробувати зглибити це чудородне враження і, завмерши, вникнути в цей давезний-предавезний дух, що схиляв мене не так насолоджуватися втіхою (відпущеною якоюсь доважкою), як спуститися до ще не відкритого дна. Аж це до мене озвалася господиня цього закладу, старша дама з наштукатуреними щоками, у рудій перуці. Франсуаза вважала, що вона «з доброго дому». її донька пошлюбила хлопця, знов-таки за Франсуазиним виразом, «з порядної родини», тобто того, кого від якогось робітника ділило провалля більше, ніж ділить, на думку Сен-Сімона[64], герцога від «вихідця з низоти». Безперечно, дама, перш ніж опинитись у вбиральні, сьорбнула свій ківш лиха. Але Франсуаза присягала, що стара — маркіза з коліна Сен-Ферреоль[65]. Так от, маркіза порадила мені не стовбичити на холоді й відчинила кабінку. «Чи не бажаєте зайти? Тут зовсім чисто, з вас я не візьму нічого». Запрошуючи мене до кабінки, вона, можливо, діяла лише з тих самих причин, що й панночки у Гуаша: ті, коли ми заходили до них із якимось замовленням, частували мене цукерками (на жаль, мама забороняла мені їх брати), виставленими під скляними ковпаками на прилавку; а може, ще менш безневинно, ніж одна стара квітникарка, якій мама веліла наповнювати у нас квітами жардиньєрки і яка, пускаючи бісики, дарувала мені троянду. Так чи інак, якщо «маркіза» й любила хлопців, то, відчиняючи їм підземні двері отих кам'яних кубів, де чоловіки чапіють, наче сфінкси, вона черпала у своїй великодушності не так надію звести їх, як утіху, якої зазнаємо ми, виявляючи безкорисливу доброту до тих, кого ми любимо, бо єдиним її одвідувачем був старий сторож.

За якусь хвилю я попрощався з «маркізою», а потім покинув і Франсуазу, щоб вернутися до Жільберти. Я помітив її одразу, вона сиділа на стільці, за купою лаврин.

Вона прийшла сюди сховатися: дівчатка грали в піжмурки. Я примостився біля неї. Плаский точок насунувся їй на очі, тим-то здавалося, ніби вона дивиться сторч — цей мрійливо-ущипливий погляд я вперше завважив у неї в Комбре. Я спитав, чи не можна мені побалакати з її батьком. Жільберта відповіла, що вона йому пропонувала, але пан Сванн вважає таку розмову зайвою. «Ось, — додала вона, — заберіть вашого листа, мені треба бігти до своїх, дівчата мене ж не знайшли».

Якби тоді нагодився Сванн, ще перед тим, як я взяв назад листа, у щирість якого, як мені видавалося, не повірила б тільки людина безрозумна, він, мабуть, переконався б, що мав рацію. Підступивши до Жільберти, що, відкинувшись на спинку стільця, просила взяти у неї листа, а сама його не віддавала, я відчув до неї потяг.

— Ану, тримайте міцніше, побачимо, хто дужчий, — гукнув я.